Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Яскраве денне світло вдарило по очах, викликаючи сльози. Я швидко заплющила очі і прикрила повіки руками. Після темряви світу перевертнів очі насилу звикали до світла. Я озирнулася. Безкрайні луги тяглися далеко за обрій, а дерев не було взагалі. Зате було багато різних зелених кущів: фруктових, ягідних та квіткових. Зелений луг ряснів безліччю гарних квітів, я раніше ніколи не бачила подібних рослин.

- Подобається? - запитав Алекс, дивлячись на моє явне захоплення.

- Так, - я засміялася і вдихнула чудовий квітковий аромат, який витав у повітрі. Красивий різнокольоровий метелик підлетів до мене, і я виставила свою долоню, на яку він відразу опустився, лоскочучи шкіру своїми лапками. Я підняла руку трохи вище, і метелик злетів угору.

- У світі янголів, все навпаки: тут завжди день, яскраво світить сонце і завжди тепло. Це світ вічного літа. Янголи, зазвичай, дуже добрі створіння, але злити їх не варто. Вони в гніві дуже страшні, – сказав Алекс, уважно спостерігаючи за мною. - Тут немає страху. У цьому світі ти можеш нічого не боятися. Тут панує спокій та гармонія. Зараз ми підемо до правителя світу занепалих, Міріїла. Він дуже благородний янгол.

- Дай вгадаю: він також чарівник? - запитала я.

- Всі янголи мають чари, - відповів він.

Чим далі ми йшли, то дедалі більше простір змінювався. Нічого навколо не було, але потім почали проявлятися контури місцевих будівель. І ось уже перед моїм поглядом постало неймовірної краси місто. Будівлі нагадували замки із казок. Вони були титаново-білого кольору. Гострі вежі здіймалися вгору, а вікна не були застеклені.

Навколо було багато народу, а в повітрі панувало блаженство.

- Алексе! - якась дівчина підбігла до нас і обняла його. – Не вірю, що бачу тебе!

- Аларія, радий зустрічі. Знайомся, це моя подруга Ханна. - Алекс вказав на мене.

- Неймовірно рада, зустрічі. У тебе дуже гарне ім'я. Ніколи такого не чула, – мило посміхнулася вона.

- Дякую. Я теж дуже рада знайомству, - усміхаюся у відповідь якомога привітніше.

- Ви до Міріїла? - дочекавшись, коли Алекс кивне, вона сказала: - Ходімо, я відведу вас до нього.

Ми попрямували до найбільшого замку у цьому місті. Аларія змахнула руками, і стулки самі відчинилися. Ми ввійшли в прохолодне приміщення і довго піднімалися сходами вгору, які вивели нас до величезних білих дверей. Дівчина знову змахнула руками, і стулки легко піддалися.

- Всі двері в місті, можливо, відчинити тільки за допомогою магії, - прошепотів мені на вухо Алекс.

За дверима опинився великий просторий зал, меблі в якому було зроблено з (я придивилася) скла. Високий чоловік стояв біля вікна повернутий до нас спиною, він вдивлявся кудись у далечінь. Його довге до пояса волосся відливало сріблом. На ньому був довгий у підлогу сріблястий плащ, із незрозумілими малюнками у вигляді завитків (створювалося враження, що над його плащем почаклував сильний мороз).

- Міріїл до тебе гості, - сповістила його Аларія.

- Дякую. Ти можеш йти, — оксамитовим голосом промовив Міріїл і повернувся до нас. - Я чекав твого візиту, Алексе.

Привітно посміхнувшись, вони обнялися.

- Роки йдуть, а ти не міняєшся, - лукаво посміхнувся Алекс.

- А сам? Я бачив, як ти ріс, але після твоєї смерті, ти вічно молодий і навіть не збираєшся старіти, - усмішка осяяла обличчя Міріїла.

- Старість не для мене, а ось молодість якраз.

- Прошу, сідайте, - він показав на скляні дивани, які були розташовані однин навпроти одного, а між ними стояв скляний столик.

Сама ідея посадити свою п'яту точку на цей витвір мистецтва не приносила мені задоволення. Але коли я все ж таки розташувалася на ньому, то зрозуміла, що моє ліжко більш незручне, ніж цей скляний диван. Я навіть не відчула його твердості.

- Що привело тебе сюди, мій любий друже? - запитав янгол, розташувавшись навпроти нас.

- Це Ханна, моя подруга. Через неї ми, власне, і тут. Показую їй принади вашого світа.

- І як тобі тут, миле створіння? - запитав Міріїл, звернувшись до мене.

- Чудово. Була б моя воля, лишилася б тут назавжди.

- То залишайся? – незворушно сказав Міріїл.

- Я б з радістю, але боюся, моя мама мене прикінчить, коли дізнається, що я хочу жити в іншому світі. Вона буде проти.

- А що скаже твій батько?

– Думаю нічого. Мої батьки в розлученні, так що ... тепер він зовсім не бере участі в моєму житті, - відмахнулася я, але тут же осіклася, побачивши не розуміння в світлих майже білих очах Міріїла. - Я сказала щось не те? - злякалася я.

- У розлученні?.. А що таке в розлученні? - запитав він, а я раптом здивувалася і безпорадно подивилася на Алекса.

- Навіть не дивись на мене. Мої батьки не розлучені, тож пояснюй все сама, - посміхнувся той.

- Мама з татом були одружені. Весілля ... шлюб, - обережно вимовляючи кожне слово почала я.

– Що таке весілля я знаю, – кивнув Міріїл.