Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Акуратно забираю руки, знову нервово натягую плаття на колінах.

— Ще не так пізно. Можна піти в загін до коней і спробувати. Якщо не впораюсь, я згодна їхати з тобою на Вороні.

Він вдає, що не помітив мого уникання доторків. Відкидається на спинку, складає руки на грудях у своїй звичній манері.

— Гаразд, ходімо. Й звідки ти взялась на мою голову така вперта?

Хочеться відповісти щось їдке й дотепне, але мізки наче желе. Підтискаю вуста, знизую плечима.

— Я за хвилинку повернусь, — обіцяю. — Маю переодягатися у відповідний для верхової їзди одяг.

Надворі ще світло, але сутінки вже пофарбували небо в сіруватий колір. Кілька коней мирно бігають у загоні під наглядом літнього вусатого конюха.

На наше прохання вибрати тихого й витривалого коня для такої милої леді, як я, він миттєво відгукується. І за п’ятнадцять хвилин до нас підводять осідлану невеличку, вгодовану кобилку з потішними мохнатенькими ніжками, на ім'я Королева.

— Чому королева? — задумливо насуплююсь, трохи нервово стискаючи в руці повід.

Чоловіки змовницьки переглядаються, але не відповідають. В очах Теодора лукаві іскорки.

— Скоро дізнаєшся, — багатообіцяльно посміхається.

І чується мені в його відповіді якась каверза.

Нервово ковтаю. Й оговтатись не встигаю, як Теодор хвацько закидує мене у сідло. Стегна рефлекторно стискають боки Королеви. Почуваюсь, наче на стільці для тортур. Здається, що ось-ось впаду на землю. Але Королева й вухом не веде. Стоїть собі тихенько.

— Давай по колу, — командує Теодор. Згрібає в руку повід та легенько тягне за собою.

Дихання виривається з грудей напруженими ковтками. Повільна конячка слухняно тупає за господарем. І після кількох кіл я розслабляюся, заражаючись спокоєм флегматичної Королеви. М'язова пам'ять робить все за мене: тіло легко приймає потрібне положення. Руки й ноги згадують як керувати твариною. Варто лиш відключити мізки та подолати страх. Присутність Теодора вселяє впевненість. Набравшись сміливості, злегка стискаю колінами живіт Королеви й пришвидшую крок.

— Спробуєш сама? — повертається до мене Теодор.

Киваю, протягую руку, щоб забрати повід.

Намагаюсь зробити кілька кіл в такому самому темпі. Це як на велосипеді — підбадьорюю себе. Коли хтось тримає за багажник, а потім відпускає. Ти їдеш і не усвідомлюєш, що страховки нема. Все виходить само собою.

Поступово Королева з моїми понуканнями рухається все швидше й швидше, доки не переходить на галоп. Парочку раз зуби клацають від стрибків, але, зрештою, приноровлююсь. Я зможу, в мене все вийде. Я мушу впоратись.

Що б там не говорив Теодор, але Ворон хоч і сильний кінь, проте з подвійним навантаженням теж сповільниться. А у нас кожна година на рахунку.

Повертаємося в замок, коли зовсім темніє. Королеві, як і нам, потрібно відпочити перед дорогою.

— Як себе почуваєш? — цікавиться Теодор.

Кривлюсь. Сідниці та стегна судомить від болю. Але знаю — це лише квіточки. Завтра я відчую все на повну.

— Нормально, — брешу. Ще не вистачало, щоб заборонив їхати самостійно, вхопившись за мій хворобливий стан. А в мене під кінець, між іншим, дуже добре виходило. І Теодор схвалив, наказав підготувати Королеву до подорожі.

Прощання виходить скомканим і трохи напруженим. Спішу. Намагаюсь, щоб не прочитав на моєму обличчі всі п’ятдесят відтінків болю. Я ж для нього — відкрита книга. Вперше задумуюсь, а чи не було в його родині драодів. Можливо він нащадок Треоранта, проникаючого в мозок…

Але у своїх покоях спокою не знаходжу. Попри страшенну втому, не можу заснути. Не допомагає ні ванна з додаванням якихось ароматичних заспокійливих масел, ні молоко з медом, що принесла турботлива Ліна. Зрештою довелось вдати, що мене здолав сон, інакше вона б бігала довкола мене, як квочка, й намагалась застосувати всі відомі засоби.

Кручусь у ліжку, прокручуючи події дня. Ноги гудуть, в голові шумить. Спочатку я все ж стараюсь перебороти, навіть очі стуляю, лежу так нескінченно довго. Потім, закутавшись у шаль, сиджу на підвіконні, дивлюсь на зірки, сподіваючись, що рахування виблискуючих цяток допоможе поринути в сон. І нарешті, усвідомлюючи марність усіх зусиль, щільніше загортаюся в ту саму шаль і вирішую піти в бібліотеку, несподівано, зрозумівши, що мене хвилює.

Крім майбутньої поїздки й пошуків, не можу не згадати моторошну книгу з ритуалами. Руки сверблять, так хочеться ще раз взяти й уважніше її роздивитись. Крім того, я збиралась розповісти Теодору про пташку, але не встигла. Інші турботи моментально витіснили все непотрібне, що не стосувалося справи. Але це теж важливо!

Цього разу я цілеспрямовано йду в потрібний відділ і шукаю книгу. На кілька хвилин тривога закрадається в серце — а що, якщо її нема, що, якщо її хтось переніс в інше місце або (тут серце добряче йокає) книги взагалі не існує. Це був мій глюк, марення… 

Але ні. Величезний талмуд все ще там, де я його залишила. Непомітний і трохи потертий, точнісінько такий, яким я його пам’ятаю.

Сідаю в крісло і починаю шукати потрібну мені ілюстрацію. Але скільки сторінки не гортаю, не знаходжу, наче вислизає, не дається, наче сама книжка не хоче мені її показати. Проте вперто, раз за разом відкривається на зовсім іншій сторінці.

Зрештою, розумію — мої зусилля марні, й здаюся на милість переможця.

Ілюстрація спершу не викликає жодних емоцій. Взагалі здається якось непотрібною та марною. Довговолосий і такий же довгобородий чоловік, чимось схожий на Дамблдора з Гаррі Поттера стоїть, випрямивши руки перед собою, і в отворах між камінням Стоунхенджа з'являється якийсь дивний вихор, схожий на вир у воді.

Це справді натяк? Я ніколи не скаржилась на інтелект, звикла довіряти своїй інтуїції. Якщо це мені вперто пхають під носа, то воно справді має якесь відношення до того, що ми повинні робити. Пташка ніколи не підводила, навіть якщо здавалось, що її дії геть не мають сенсу.