Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Утім, наступні слова, які так і крутилися в голові, разом зникли, варто було Сашкові мене міцно обійняти, накриваючи мої губи поцілунком. Скучив...

– Чому не попередила? – Відірвавшись від моїх губ, запитав схвильовано чоловік.

– Хотіла зробити сюрприз, – відповіла хрипло. – І тоді, напевно, не побачила б, як до тебе дівчата на шию вішаються.

– Тепер ти поруч, – немов не чуючи моїх слів, Сашко притиснув мене до себе. – Ти не уявляєш, як сильно я скучив.

– Чому не уявляю? Я теж сумувала, – прошепотіла у відповідь, вирішивши не турбуватися більше про незначних людей. Ну, чіплялася до мого чоловіка інша дівчина, так він же не піддався!

Але, взагалі, я зради не тільки не визнаю, а й зневажаю. Як на мене, то це низько по відношенню до людини, яка вірить і сподівається на стосунки. У такому разі навіть виправдання бути ніякого не може, адже якщо справді кохаєш, тоді не робитимеш непоправних вчинків.

– Ходімо, – взявши мене за руку, промовив Саша, починаючи йти до виходу.

– Куди?

– Додому. Будемо святкувати закінчення твоєї відпустки, і думати про майбутнє.

– Так одразу?

– Я й так довго чекав. Боюся, чекатиму ще трохи, і ти знову кудись втечеш, – з кривою посмішкою зізнався чоловік. – Віоло, мене сьогодні більше не буде. Передай Дмитру Івановичу, що всі справи на ньому. Якщо не буде нічого термінового, нехай мене не турбує.

– Я все почув, – вийшовши з кабінету помічника, промовив Дмитро Іванович. – Поліно Андріївно, радий вас бачити.

– Я теж, – тільки й встигла сказати, як Саша повів мене за собою.

Зайшовши в ліфт, чоловік притиснув мене до себе, немов ревнивий цербер, перепитуючи, кого ще я рада бачити. Здавалося, що в нього якийсь дикий звір вселився. Реально, я ще ніколи не бачила його настільки схвильованим. Звісно, якщо не рахувати нашої зустрічі під час моєї відпустки. У той час він був не менш схвильованим і весь час не відпускав мене від себе ні на крок. Я тоді реально думала, що мені доведеться передчасно закінчити свою подорож, тому що дехто просто вкраде мене.

Опинившись у машині, я тільки зрідка кидала вичікувальні погляди на Сашу, відчуваючи, як усередині все схвильовано тремтить. Раніше ми завжди в дорозі про щось говорили, обговорювали роботу або думали про те, що будемо робити ввечері, куди підемо на вечерю. Сьогодні ж усе було з точністю навпаки, чоловік усю дорогу мовчав, не відпускаючи моєї руки. Реально, я навіть кілька разів поривалася забрати свою руку з його хватки, щоб йому було зручніше водити, але він вчепився в мене точно кліщами.

Утім, його поведінка сама наштовхувала на думку про те, як сильно він скучив. Увесь цей час Саша жодного разу не сказав мені повернутися і жодним чином не тиснув мені на совість, намагаючись маніпулювати моїми рішеннями. Він терпляче чекав і це очікування дорогого коштує. Чоловік показав цим своє ставлення до мене, довіру і безмежну підтримку.

Все-таки, щоб не брехати, ця подорож особисто для мене означала набагато більше, ніж просто подивитися світ. Це був мій крок у нове майбутнє, той самий переломний момент у моєму житті. Переживши загрозу швидкої смерті, я вирішила, що три місяці житиму тільки для себе, і для мене було важливо виконати цю обіцянку. Не просто махнути рукою і забути, а зробити те, що задумала.

До того ж, як часто ми забуваємо про те, чого дійсно хочемо? Мені навіть складно підрахувати кількість разів за мої всього лише двадцять дев'ять років, коли я обирала щось більш важливе, потрібне, значуще, залишаючи себе позаду. Спочатку навчання, потім робота, все важливо, але в цьому була тільки частина мене. Саме та частина, яка завжди відповідальна і зібрана, без права на помилку.

Навіть на вихідних, чого брехати, замість того, щоб виспатися і просто цілий день боки відлежувати, я вставала вранці, щоб прибрати у квартирі і проговорити собі першу страву. Як не крути, але ми всі звикли з дитинства, що в раціоні має бути борщ або суп, це важливо для здоров'я. От тільки, чи хотіла я супу, чи хотіла виспатися?

– Про що думаєш? – Запитав наполегливо чоловік, вириваючи мене з купи думок. Утім, його наполегливість була мені зрозуміла без слів, адже ми вже під'їхали до будинку, але я ніяк не відреагувала, задумливо дивлячись в одному напрямку.

– Хочу тебе, – видихнула приглушено, помітивши, як очі мого коханого чоловіка несподівано звузилися. Здається, я поспішила з висловленням своїх справжніх думок.

– Гарний початок, – облизнувшись, похвалив мене Сашко. – Ходімо додому.

– Здається, я передумала, – зізналася боягузливо.

– Шляху назад немає, – категорично видихнув чоловік, відкривши мені двері машини. – Прошу.

Взявши Сашу за руку, я вилізла з машини, потрапляючи в такі рідні обійми. Реально, мені сміятися від щастя, немов дурненькій якійсь, хотілося. У грудях усе клекотіло від непередаваних емоцій, справжнього щастя, яке, виявилося, має властивість накопичуватися. Але ж це ще не кінець, попереду на нас чекає ще більше радісних моментів, які робитимуть наше життя тільки повнішим і барвистішим. Звичайно, не без труднощів, але кого вони цікавлять, поки ми разом? Особисто я щиро вірила, що нічого не зможе похитнути наші стосунки, чи то життєві ситуації, чи то нав'язливі люди зі сторони, чи то хвороба. Ми разом зможемо подолати будь-які перепони і ніколи не відпустимо руки одне одного.

– Кохаю тебе, – прошепотіла хрипло, відчувши, як на очах з'явилися сльози радості. Мабуть, уперше мені хотілося плакати саме від радості.

– І я тебе кохаю, Поліно, – твердо промовив Сашко, накриваючи мої губи поцілунком. – Більше нікуди від мене не втечеш!

Нікуди не втечу...