Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

Люба Сесіль,

ми вирішили поїхати скупатися. Нам дали тиждень у сотні кілометрах від бази. Це рай на землі. Ми всенькі дні об’їдаємось берберськими фігами й фініками та граємо в жокарі [103] . Ми провели загальновійськовий чемпіонат, у півфіналі я програв одному телепню-легіонеру, в якого три легені, він, як біжить, постійно випускає гази. Та він мені сподобався. У парному розряді я виступаю зі своїм друзякою Жако. Ми вийшли у фінал, гра завтра. Ми від них і мокрого місця не залишимо. Я досі чекаю на твою дипломну. Не забувай, Араґон — коханець.

— Не уявляю П’єра, що грає в жокарі, — прокоментував я.

— А я — що йому сподобався легіонер.

Ми обмінялися поглядами. Подумали про одне й те саме. Я чекав, поки вона сама озвучить.

— Може, почистимо віконниці? Ті, що виходять у дворик, — нагадала вона.

— Та ти бачила, у якому вони стані? Їм уже нічим не зарадиш. Їх не чистили з часів війни чотирнадцятого року.

— Тобі завжди щось не так. Ти ніколи не змінишся.

Вона кинулася на мене й узялася лоскотати. Час від часу на неї находило. Її це забавляло. Я намагався залишатись незворушним, щоб трохи їй дошкулити. Але надовго мене не стало, і я здався. Ми зайшлися сміхом. Того дня я зробив серію фотографій Сесіль: як вона прибирає в хаті й відчищає шпалери в коридорі. Вона перебувала в грайливому настрої та постійно викривлялася зі шваброю чи пилососом у руках. Позувати вона не любила. Тому я вичікував вдалого моменту й несподівано знімав. Щодо віконниць я мав рацію. Коли ми відкрили ту, що праворуч, вона виявилася вщент трухлявою та зірвалася з петельних гаків.

Від Франка ані вісточки. П’ятнадцять місяців тиші. Ми не знали, чи він в Алжирі, чи у Франції, чи в Німеччині. Коли тато звернувся до Міністерства оборони, йому відповіли, що лейтенант Франк Маріні сам має тримати родичів на пульсі подій. Моріс розв’язав проблему, вирішивши провести цьогорічні свята в Парижі. Тільки-но він мене помітив, одразу кинув:

— Ні Callaghan, how do you do?[104]

— Very good[105], дядечку.

Мене вшанували легким дружнім ударом по підборіддю.

— Як там ліцей?

— Дуже добре.

— Здається, ти в них занадто розумний для Політеху?

Він зайшовся сміхом. Мені не сподобалось, що він насміхається з мене при кузенах. Я хотів відповісти в тому ж дусі, щоб стулити йому пельку. Але не знайшов, що сказати. Мама показала йому оновлений магазин. Вони розширились і в сусідньому магазині відкрили майстерню та відділення гарантійного обслуговування. Він був вражений напливом клієнтів і чергою за талонами до роздавача номерків. Тато навіть не спробував приділити йому уваги.

— Вибачай, Морісе, мені треба допомогти цим мосьє.

Подружжя саме підписувало бланк замовлення. Чоловік простягнув батькові чек. Тато недбало з’єднав аркушики скобами та показав їх Морісу, що аж витріщив очі, побачивши загальну вартість.

— 10 000 нових франків! Я шокований.

Мама з гордістю пояснила, як працюють різні служби та який то клопіт — підшукати компетентних майстрів своєї справи.

— Я приголомшений. Та ви чемпіони!

Коли вона озвучила суму цьогорічного торговельного обігу, він не повірив.

— Нам досі не під силу обслужити всіх потенційних клієнтів. Якби ми знайшли персонал, змогли б збільшити продажі на тридцять, а то й сорок відсотків. Я вже мовчу про дохід.

— Нічого собі, Елен, тобі від мене браво, браво, браво! Радий, що семінари з менеджменту дали свої плоди.

— Мені це дуже допомогло, — визнала мама.

— Тобі треба було прослухати семінар «Покращити зварні шви у водопровідній справі», — вліпив тато, — тоді ти змогла б відкрити магазин хоч у Казбі[106].

Наступні два дні ми весь час бігали за покупками для різдвяної вечері, вона обіцяла бути розкішною.

Сесіль вирішила на два тижні навідатися до дядька, що живе під Страсбургом, — єдина сім’я, що в неї залишилась. Вона написала листа П’єрові, додавши копію першого розділу диплому на плюровому папері[107]. Мені вона прочитати не дала.

— Щойно він мені поверне, я передам тобі. Хочеш написати кілька слів?

Скількома історіями я хотів з ним поділитися! Оце я вперше писав з часу його від’їзду. Я подякував за платівки, які слухаю щодня, думаючи про нього. Товариші мені неабияк заздрять. Я віддам усі, щойно він повернеться. Поділився новинами з Генріха IV: про Шерлока, Чахлика та свої математичні поневіряння. Розповів про знайомства в Клубі. Я присмачив оповідку, назвавши завсідників бандою революціонерів під наглядом Розвідувального управління. Упевнений, йому буде цікаво. Користаючись нагодою, я попросив, якщо він матиме таку можливість, дізнатися бодай щось про Франка й повідомити мене. Я хотів сказати, як мені без нього сумно та як бракує наших балачок. Згадав, що він дико ненавидить будь-який вияв емоцій. І закреслив два рядки, не додавши нічого особистого. Сесіль стало цікаво:

— Ти пишеш роман. Про що ти там йому розповідаєш?

Вона спробувала прочитати з-за мого плеча, але я хутко впхав листа до конверта, не давши їй глянути.

Попри холод, ми вирушили на пробіжку до Люксембурзького саду. Намотали п’ять повних кіл.

Я провів її на Східний вокзал. На виході в кафе навпроти помітив кікер. Не встояв.

Мама вмовила брата поселитися в нас.

— Навіщо витрачатися на готель? У нас достатньо місця.

Мені довелось «емігрувати» до Жульєтт, щоб звільнити свою кімнату кузенам. Моріс із Луїзою вподобали кімнату Франка. Квартира скидалася на табір. Як на канікулах. Біля ванни й туалетів стояли справжні затори. «На війні як на війні», — повторював тато, який один не оцінив цей веселий бедлам. Він ішов на зорі, а повертався дуже пізно, заздалегідь попередивши, що не встигне до вечері. Багато роботи в магазині. Під приводом нездужання бабусі Жанни він на