Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

На щастя, хвіртка Христини була поза освітленими ліхтарями колами, а на додачу ще й сусідувала з розлогим горіхом. Однак Інарин план потерпів фіаско: будинок потопав у пітьмі. 

— Облом, — сказав Едем стиха. — Сумніваюся, що Христина лягає раніше, ніж опівночі. У когось гостює. 

— Думаю, на тій вечірці в Юнусова, яку ти вирішив пропустити. Чому, до речі? Через нещасний реферат? Якщо ти ботанік, відповідати не обов’язково. Будинок порожній, а отже, наша операція пройде легше, ніж ми розраховували, — Інара торкнулася хвіртки й сіпнула засув. — Вуаля! 

Хвіртка коротко скрипнула й прочинилася. Едем ухопився за металевий завиток. Ще не пізно вберегти себе від нової помилки. 

— Ти ж не хочеш сказати, що ми туди поліземо? Це крадіжка зі зламом, стаття сто вісімдесят п’ята, пункт третій. До шести років. 

— Таке детальне знання Кримінального кодексу мене лякає, — відповіла Інара. — Але ще страшніше стояти на порожній вулиці, де ми як на долоні. Давай дискутувати у дворі. 

І, не чекаючи заперечень, вона штовхнула хвіртку, чим змусила Едема втягнути голову в плечі, і покотила велосипед у темряву. 

Доріжка від воріт до будинку була залита бетоном, над нею височіла арка із фарбованих труб та дроту, повита виноградною лозою. Листочки, нагадуючи формою кажанів, мирно шурхотіли при кожному пориві вітру. Едем роззирнувся, видивляючись собачої будки, і, не помітивши нічого схожого, полегшено зітхнув. 

Інара прихилила велосипед до арки, і стало зрозуміло, що жодні дискусії не передбачені. 

— Постій на чатах, — наказала вона пошепки. — Я перевірю задні двері. Та не дрейф. Ми ж на колесах. Раптом що — тільки нас і бачили. 

— Ти з глузду з’їхала! 

— Це раціональне мислення. Ми годину їхали сюди, знайшли будинок, зайшли в порожній двір, і тепер від мети нас відділяє кілька метрів. Розвернутися й піти — ось це справді безум! 

— А раптом нас хтось помітить? Хвіртка тут одна, втікати буде нікуди. 

Інара міркувала кілька секунд, які подарували Едемові надію, що здоровий розум усе ж переможе. Та ось вона схопила велосипед і Едемову руку й потягла ці два несамостійні об’єкти далі — в глибину двору. 

— Зачекаєш на задньому подвір’ї. Воно надійно сховане від сусідських очей, — сказала вона. — І дай мені ліхтарика. 

Едем поліз у рюкзак, де лежали ключі від дому, відкривачка, ліхтарик, карта Києва та інші дрібниці. 

Басейн овальної форми, у якому віддзеркалювалося зоряне небо, — це перше, що він побачив на задньому подвір’ї. Він ніколи такого не бачив наживо, тільки в західних фільмах, і там це здавалося декорацією міської казки. Але басейн був реальним, як і шезлонги, діжки з карликовими пальмами, пляжні парасольки, мангал, тумбочка без дверцят зі згорнутими в рурки рушниками й нестійкий пластмасовий столик, який ще не завалився вбік тільки тому, що цей куточок раю був надійно схований од вітру — з одного боку будинком, а з другого — живоплотом. 

Інара прихилила велосипед до стіни й вихопила ліхтарика з Едемової руки. 

— Сходи, змочи ніжки, — порадила, як дитині. 

Пробратися сюди було не такою вже й поганою ідеєю, — спало на думку Едемові. Можливо, це сама доля влаштувала йому сьогоднішню пригоду: появу незнайомки з веснянками, мандрівку нічним містом, проникнення на чужу територію. Усе заради того, щоб він пройшов на заднє подвір’я в садибі Христини, з якою за роки навчання не обмінявся й десятком слів, і опинився в отакому маленькому світку, відгородженому від сторонніх очей та життєвих штормів. Щоб у ньому самому зародилася мрія про власний будиночок із заднім двором, із басейном та екзотичними деревами в діжках, де час завмирає в повітрі, як на картині, а хвилювання, навпаки, випаровуються в безкрайому небі. 

Клацання замка вивело Едема із заціпеніння. Задні двері справді були не зачинені. Інара показала Едемові великого пальця й, увімкнувши ліхтарика, щезла в домі. 

У цьому світку все втрачало своє початкове значення. Й Едем послухався Інари: скинув сандалі, закотив штани, сів на краю басейну й опустив ноги в прохолодну воду. Якийсь час дивився, як на пробудженій дотиком поверхні розчиняються й знову виникають зорі. Невдовзі страх і хвилювання щезли. Якщо їх тут і спіймають, то що їм загрожує? Нічого такого, про що варто непокоїтися. 

Едем не знав, скільки отак просидів, ставши частинкою великої Безтурботності. Язичок замка знову клацнув, і в тіні будинку виник жіночий силует. Коли Інара наблизилася, Едем побачив у її руках знаменитий чотирикутник полароїдної фотографії та коробку сірників. 

— Перемога! — вона склала здобич навпіл так хутко, що Едем не встиг роздивитися зображення, і чиркнула сірником. 

Полум’я вхопило світлину, як хорт необережного зайця, і за лічені секунди перетворило задокументований слід чийогось життя на спогади. Вогонь дістався пальців, і Інара кинула фото на землю. 

— Можемо йти, — дівчина розтерла рештки ногою. 

— Ні за що в світі. Я споглядаю Нескінченність. 

Інара здвигнула плечима, скинула босоніжки й, умостившись поруч, почала креслити фігури на воді. Час від часу їхні ноги торкалися, і тоді тілом Едема біг електричний струм. Сюрчали цвіркуни. У живоплоті щось зашурхотіло, і звідти вибіг їжак. Опинившись під місячним прожектором, він повів носом і подибав назад. Десь ухнула сова. З неба зірвалася зірка. 

— А хіба нескінченність можна споглядати? — спитала Інара. 

— У тім-то й річ: уявити її неможливо, залишається тільки споглядати. 

— Чому не можна? Уяви себе в фільмі Лінча. Ти опиняєшся в кімнаті, де стіни — з червоного оксамиту. Відсуваєш одну зі стін — і потрапляєш в іншу, таку саму. Відсуваєш другу — і знову в кімнаті з оксамитовими стінами. І так — куди б ти не йшов. Або от музика. Легко ж уявити, що зі стелі під час твоєї подорожі ллється одна й та ж фортепіанна мелодія, — і це триває нескінченно. 

— Я люблю споглядати, а не будувати теоретичні розрахунки. 

Едем ліг горілиць на схрещені під головою долоні й, заплющивши очі, завмер. Якби зірки здійснювали бажання, він би загадав, аби ця мить тривала вічно: прохолодна вода басейну, шурхотіння їжака в живій огорожі, чорне простирадло неба й веснянкувата дівчина, яка часом торкається його стопи своєю. 

— Музика створена всупереч цьому світові, — сказав Едем після довгої мовчанки. 

— Що? — не зрозуміла Інара. 

— Музика створена всупереч цьому світові, — повторив Едем. — У ній є те, чого так мало у світі, — гармонія. Басейни в заміському будинку або мандри в будь-яку точку світу