Читати книгу - "Засліплення"

майбутнього — минулому. Він давно вже забув як моляться, але перед цим Богом згадав. Насамкінець він попрохав прощення за те, що не став навколішки насправді. Але ж Бог знає: à la guerre comme à la guerre, йому не треба казати про це двічі. Саме це в ньому й вражає найдужче, саме це в ньому й справді божественне — те, що він одразу все розуміє. Біблійний Бог — по суті, жалюгідний невіглас. Багато непишних китайських богів куди начитаніші. Він, Кін, може розповісти про десять заповідей таке, що в минулого волос дибом стане. Та він, Бог, і так про все добре відає. А втім, він, Кін, дозволить собі звільнити його, Бога, від сміховинної жіночої статі, яку йому накинули німці. Те, що німці найкраще, чим можуть пишатися, свої абстрактні думки, наділили артиклем жіночого роду[5], — це одне з тих незбагненних варварств, якими вони зводять свої заслуги нанівець. У майбутньому все, що стосується його, Бога, він, Кін, освятить закінченнями чоловічого роду. Середній рід для Бога надто легковажний. Як філолог Кін цілком свідомий того, що цим учинком заживе поганої слави. Та, зрештою, мова існує для людини, а не людина для мови. Тому він, Кін, просить, щоб він, минуле, цю зміну схвалив.

Ведучи так перемовки з Богом, Кін помалу повернувся на свій спостережний пункт. Тереза не забувалася; навіть у молитві він не міг позбутись її цілком. Вона хропіла рвучкими поривами, які задавали ритм його молитві. Її рухи ставали щодалі різкіші; сумніву не було: скоро вона прокинеться. Він порівняв її з Богом, і вона здалася йому нікчемною. Їй бракувало саме минулого. Вона ані мала походження, ані щось знала. Бідолашна безбожна душа! І Кін подумав, чи не найрозумніше буде зараз заснути. Може, тоді вона зачекає, доки він прокинеться, а тим часом мине її перший напад гніву з приводу того, що він самочинно з’явився за письмовим столом.

Цієї миті Тереза рвучко, щосили скидає своє тіло з ліжка. Воно гучно гепає на підлогу. Кін здригається всіма своїми кістками. Куди? Вона його побачила! Зараз вона прийде! Вона його вб’є! Кін нишпорить у часі, намагаючись знайти схованку. Він оббігає історію — сторіччя вперед, сторіччя назад. Найміцніші фортеці не порятують від гармат. Рицарі? Дурниці! Швейцарські перначі... нарізні гвинтівки англійців розтрощать нам обладунки й черепи. Швейцарців ущент розіб’ють під Мариньяно. Тільки не ландскнехти... тільки не найманці... Суне армія фанатиків... Ґустав Адольф... Кромвель... виріже нас усіх. Назад із нового часу... назад із середньовіччя... до фаланги... римляни її прорвуть... індійські слони... вогненні стріли... всіх охоплює жах... куди... на судно... грецький вогонь... до Америки... Мексики... принести в жертву людей... нас позаколюють... Китай, Китай... монголи... піраміди з людських черепів... Одна коротка мить — і його історичний запас вичерпався. Порятунку нема ніде, все гине, хоч куди поткнися, вороги тебе знайдуть; мов карткові хатки, западаються улюблені культури, від харциз-варварів, від дурнів твердолобих порятунку нема.

Цієї хвилини Кін закляк.

Він міцно притис одну до одної свої худющі ноги. Його правиця стислася в кулак і лягла на коліно. Передрамення й стегно не давали одне одному ворухнутися. Лівою рукою він підтримував груди. Голова трохи підвелася. Очі дивилися в далечінь. Він спробував їх заплющити. З того, що вони не послухалися, Кін зробив висновок: він — гранітний єгипетський жрець. Він закляк і перетворився на статую. Історія його не полишила. Надійну схованку він знайшов у давньому Єгипті. Поки історія за нього, вбити його не можна.

Тереза обходилася з ним так, ніби він — порожнє місце, ні — камінець, виправив він сам себе. Його страх помалу відступав перед глибоким почуттям спокою. Камінця вона остерігатиметься. Який же дурень схоче калічити собі об камінець руку? Він згадав про гострі краї на своєму тілі. Камінь — це добре, кам’яні гостряки — ще краще. Його очі, спрямовані, здавалося, в безкінечність, пильно, з усіма подробицями вивчали власну статуру. Він пошкодував, що знав себе так мало. Його уявлення про власне тіло було вбоге. Йому закортіло, щоб на його письмовому столі стояло дзеркало. В оболонці з одягу йому було б затишніше. Але ж він допитливий, він роздягся б догола й заходився б добре себе оглядати, обстежувати й підцьковувати кожну кісточку. О, він мав усілякі здогадки щодо прихованих кутів, твердих гострих країв та кінців! Замість дзеркала в нього були його синці й ґулі. Ця бабенція вченого анітрохи не лякалася. Вона зважилася торкнутись його, так, ніби він — звичайна людина. Він карав її, перетворюючи сам себе на камінь. Натрапивши на твердість цього камінця, її плани зазнавали краху.

Відтепер щодня тривала та сама гра. Кінове життя, яке розпалося під жінчиними кулаками, яке Терезина і його власна зажерливість відірвала від нових і старих книжок, набуло справжньої мети. Вранці він уставав на три години раніше від неї. Цим найтихішим часом він міг би скористатися для роботи. Кін так і чинив, але те, що він колись розумів під «роботою», довелося відкласти, перенести на кращі часи, на далеке майбутнє. Він збирався на силі, потрібній йому для того, щоб творити своє мистецтво. Без байдикування мистецтва не буває. Відразу після сну чогось досконалого домагаються рідко. Потрібно скинути внутрішнє напруження: до творчости приступають вільно й невимушено. Тож майже три години Кін сидів за письмовим столом і байдикував. Він дозволяв собі розмірковувати про що завгодно, намагаючись, однак, не надто віддалятися від свого предмета. Потім, коли годинна стрілка в його мозку (ці останні рештки павутиння вчености, що оплітало час) била на сполох, наближаючись до дев’ятої, Кін починав повільно клякнути. Він відчував, як у його тілі розливається холод, і оцінював, чи рівномірно той розподіляється. Траплялися дні, коли ліва половина холола швидше, ніж права; це викликало в нього глибоку тривогу. «Туди!» — наказував він, і струми тепла, послані з правої половини, виправляли помилку в лівій. Його майстерність клякнути зростала з дня на день. Досягнувши стану камінця, він одразу легенько натискав сідницями на сидіння стільця, перевіряючи так, чи досить твердий матеріал. Ця перевірка на твердість тривала лише кілька секунд; якби він спробував натиснути на стілець довше, той розпався б. Згодом він уже почав потерпати за долю стільця, тож обернув на камінець і його. Якби серед білого дня Кін упав, та ще й при дружині, це принизило б закляклість, зробило б її смішною і воднораз завдало б самому йому гірких страждань. Ґраніт важкий. А втім, помалу в ньому