Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Спогади, спогади, є час між сном і сном, сном і дійсністю, або просто вільна хвилинка, і вони приходять – спогади.

Що згадається цього разу? Дитячі роки? Марта? Навчання в університеті? Або ... зустріч, нещодавня зустріч, якраз перед польотом на Яніс ...

Поліцейський, точніше, колишній поліцейський Зайкін повернувся, стискаючи дві філіжанки кави. У його широких долонях вони виглядали майже іграшковими.

Руслан Колісниченко приходив сюди вже третій день. За історією. І полковник охоче розповідав йому, з чого Руслан зробив висновок, що відвідувачів у колишнього поліцейського не так багато. Як імовірно, і друзів.

Полковник знову пересунув улюблене крісло і вмостився в нього. Меблі жалібно рипнули під вагою людини.

Широкі ніздрі втягнули аромат гарячого напою.

– Лікарі забороняють мені пити каву. Кажуть – шкідливо, тиск там, чи ще щось. Тоді, якого біса тут робить цей диявольський кавовий автомат! Та ще в коридорі, звідки запах розноситься всіма кімнатами! – Зайкін зробив маленький ковток, хоча цілком міг заковтнути всю чашку. – А я скажу тобі, хлопче, якого біса. Все це робиться навмисне! Щоб наші останні дні були наповнені стражданням! Або доконати за допомогою пекельного пійла! – наступний ковток не забарився. – Та ти пий, пий, не соромся.

– Е-е-е, дякую, – Руслан сьорбнув зі своєї чашки. Кава в «Домі», мабуть беручи приклад з постояльців, була огидною. Але колишній поліцейський, із завзятістю детектива, що напав на слід, напував Руслана нею день у день. За час розмови доводилося випивати щонайменше по три чашки. Руслан знав, що дослідницький труд нелегкий, але щоб настільки…

– Отже, повернемось до наших баранів, точніше, хе, хе, до наших Русланів, – скаламбурив співрозмовник. Повторений уже вп'яте жарт не справив належного ефекту, втім, схоже, полковника Зайкіна подібні тонкощі хвилювали найменше. – Вдруге зустрівся я з катом… скільки ж минуло… та років десять, напевно, минуло, як твій кат, уявляєш, приперся до мене у відділок.

«… Рятувальники веганської конфедерації, що прибули, дуже вчасно встигли до основного розвитку подій. Усі потерпілі – двадцять сім осіб, серед яких жінки та діти, були витягнуті з застряглого зорельоту, до того, як тяжіння Секунди захопило його у свої стискаючи обійми…»

Майор Зайкін роздратовано вимкнув візор.

– Знову ці інопланетяни! Навколо одні інопланетники! Веганці, туріани, молкоси! Лізуть, як таргани! Скоро людям не лишиться місця, як і роботи!

Саллі просунула свою чарівну головку за перегородку.

– Майоре, до вас відвідувач!

Зайкін глянув на дівчину. Пишні форми, дані їй природою та батьками, минулого місяця вона прибрала, згідно з останньою адоніанською модою, і зараз була схожа на хлопчика, затягнутого в синю уніформу. Куди світ котиться!

– Клич.

Він увійшов.

Андрій Зайкін одразу впізнав відвідувача, хоча минуло багато років – професійна пам'ять. Тільки ось що йому треба тут, незважаючи на весь професіоналізм, він не міг здогадатися.

— Що йому знадобилося від вас? – зручне старовинне крісло раптово стало страшенно жорстким.

– Піду, візьму ще кави, – наче професійний актор, для надання більшої драматичності сцені, полковник Зайкін узяв паузу. – Тобі принести?

– Е-е, ні, дякую.

Повернувся поліцейський все ж таки з двома чашками, і одну з них майже насильно всунув Руслану.

– Пий, чудова кава.

– Звичайно. То що там із катом?

– З Русланом-то? Та нічого.

Руслан Колісниченко обережно відставив свій напій.

– У якому сенсі – нічого. Навіщо він приходив до вас, та ще й через десять років.

– Нічого з того, що бажаєш почути. Бажаєш, бажаєш, я ж бачу по очах. Шукав він іншого мозкочита, такого ж, як і сам. Ще запитував про комунікатор, уточнював, чи є можливість простежити, від кого отримуєш повідомлення. Напевно, якісь погрози через катівську працю.

– І що, можна?

– Як тобі сказати, річ навіть не в тому, що сигнал кодується і проходить кілька рівнів складності, саме для того, щоб неможливо було відстежити. Закон про дотримання прав особистості, дідько б його узяв! Будь-який шмаркач запросто може купити разовий комунікатор, надіслати повідомлення, а потім викинути його. Усе – кінці у воду, у прямому та переносному значенні.

– Але ви допомогли йому, спробували визначити номер?

– Спробував, як не спробувати, у хлопця, бачите, були повно-ва-ження! Повідомлення, як і очікувалося, надіслано з номера – одноденки. Ось, і твій тезка був розчарований, майже, як ти зараз. Ще він поставив досить дивне питання.

– Яке?

– Що я знаю про сонячні бурі?