Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Мал відкинувся на стільці і схрестив руки на грудях.

— Розумію. Я кілька днів валандатимуся лісами, а ви залишитеся тут, — сказав він, багатозначно глипнувши на мене.

Я посовалася на стільці. Така співучасть мені не подобалася, та доводилося визнати, що все це здавалося звичайною хитрістю. Щиро кажучи, навіть занадто очевидною як для Ніколаї.

— Знаєте, як на вічно закохану парочку, ви жахливо невпевнені, — зауважив принц. — На ловах будуть найвисокопоставленіші чиновники Першої армії, а також мій брат. Він завзятий мисливець, а я на власні очі бачив, що ти найкращий у Равці трекер.

— А я думав, що моє завдання — охороняти Аліну, — відповів Мал, — а не гасати з гуртом примхливих шляхтичів.

— Толя з Тамарою впораються, поки тебе не буде. А для тебе це гарна можливість стати комусь у пригоді.

«Чудово, — подумала я, помітивши, як примружився Мал. — Просто ідеально».

— А ви що робите, щоб стати комусь у пригоді, ваша високосте?

— Я принц, — нагадав Ніколаї. — Ставати в пригоді — частина моєї посадової інструкції. Але, — додав він, — коли я не валандаюся палацом, демонструючи свою красу, то намагаюся краще оснастити Другу армію й зібрати розвіддані про місце перебування Дарклінґа. Подейкують, наче він у Сікурцої.

Зачувши це, ми з Малом стрепенулися. Сікурцой був гірським хребтом, що тягнувся вздовж більшої частини кордону між Равкою і Шу Ханом.

— Гадаєш, він на півдні? — поцікавилася я.

Ніколаї кинув до рота черговий шматочок оселедця.

— Імовірно, — погодився він. — Я схилявся до думки, що він радше укладе союз із фієрданцями. Північний кордон значно вразливіший. Але Сікурцой — гарне місце, щоб сховатися. Якщо звіти правдиві, нам слід натиснути, аби якомога швидше об’єднатися з шуанцями, щоб наступити на нього з двох фронтів.

— Ти хочеш оголосити йому війну? — здивовано перепитала я.

— Це краще, ніж чекати, доки він достатньо зміцнить свої сили, аби атакувати нас.

— Мені це подобається, — зі скупим захватом озвався Мал, — такого Дарклінґ точно не очікуватиме.

Я знову пригадала, що Мал і Ніколаї відрізняються, однак Мал зі Штурмгондом могли б стати друзями.

Принц сьорбнув чаю і повів далі:

— Від Першої армії надходять тривожні повідомлення. Схоже, чимало солдатів віднайшли віру й дезертирували.

Я насупилася.

— Це ж не означає…

Ніколаї кивнув:

— Вони знаходять притулок у монастирях і приєднуються до Аппаратового культу Сонячної Святої. Священник запевняє, наче зіпсована монарша влада зробила тебе своєю бранкою.

— Це просто смішно, — відповіла я.

— Власне, це цілковито правдоподібно, й історія видається задовільною. Не варто й казати, що мого батька вона не потішила. Учора ввечері він неабияк розлютився і подвоїв винагороду за Аппаратову голову.

Я застогнала:

— Це погано.

— Так, — визнав принц. — Тепер розумієш, чому капітанові твоєї особистої варти слід почати встановлювати зв’язки в Ґранд-­Палаці? — Він глузливо подивився на Мала. — І саме так, Орецев, ти можеш стати в пригоді. Наскільки я пам’ятаю, ти зачарував мій екіпаж, тож, напевно, можеш узятися за лук і вдати з себе дипломата, а не ревнивого коханця.

— Я подумаю про це.

— Гарний хлопчик, — похвалив його Ніколаї.

«Ох, заради всіх Святих». Невже він не може просто дати комусь спокій?

— Обережніше, Ніколаї, — спокійно озвався Мал, — принци спливають кров’ю так само, як простолюдини.

Принц зняв з рукава невидиму порошинку.

— Так, — погодився він, — просто вони при цьому краще вбрані.

— Мале…

Трекер підвівся, скрипнувши ніжками стільця.

— Мені потрібно ковтнути повітря.

Він поспіхом вийшов, забувши про манірні поклони і титули.

Я кинула серветку.

— Чому ти це робиш? — розлючено зажадала я знати. — Навіщо його так провокуєш?

— Хіба я таке зробив? — здивувався Ніколаї, тягнучись до чергової булочки.

Мені захотілося встромити йому в руку виделку.

— Припини тиснути на нього, Ніколаї. Втратиш Мала, і я зникну разом з ним.

— Трекер мусить вивчити місцеві правила. Якщо він не в змозі цього зробити, то перетвориться на перешкоду. Для напів­заходів ставки надто високі.

Я здригнулася й потерла долонями передпліччя.

— Ненавиджу, коли ти так кажеш. Як Дарклінґ.

— Якщо тобі складно нас розрізнити, пошукай того, хто не катував тебе і не намагався вбити Мала. І це буду я.

— Впевнений, що не зробиш цього? — кинула я у відповідь. — Опинившись ближче до бажаного, до трону й реального шансу врятувати Равку, ти точно не поведеш мене власноруч на шибеницю?

Я очікувала, що Ніколаї відповість на свій легковажний лад, але вигляд у нього зробився такий, наче я вдарила його під дих. Він почав щось казати, змовк і похитав головою.