Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Ні! — заревів Дарклінґ.

Він кинувся за матір’ю; крила його солдатів затріпотіли від володаревої люті.

— Аліно, вперед! — почула я Малові слова крізь туман власного переляку, відчула, як він підштовхує мене до дверей.

Трекер раптом схопив Мішу, й ми побігли до обсерваторії. Нічєвої мчали повз нас, створений Баґхрою клубок тягнув їх за собою. А інші просто здивовано застигли, відчуваючи, що їхній володар дедалі дужче віддаляється.

«Біжи», — казала мені Баґхра знов і знов. І тепер я послухалася.

Підлога з підігрівом була слизькою від розталого снігу. Велетенські вікна Прядки були розбиті, й усередину залітали пориви вітру зі снігом. Я побачила тіла полеглих, латки на місці битви. Думати чітко не вдавалося. Сергій. Ніколаї. Баґхра.

«Баґхра». Вона падає в тумані, а скелі підіймаються їй назустріч. Чи скрикне вона? Чи заплющить свої сліпі очі?

«Мала Свята. Мала мучениця».

Толя біг до нас. Я побачила, що його переслідують двоє опричників з мечами. Не сповільнюючи кроку, хлопець скинув угору кулаки, й солдати завалилися на землю, хапаючись за груди, а з ротів у них потекла кров.

— Де інші? — прокричав Мал, коли ми порівнялися з Толею й майнули до сходів.

— В ангарі, але ворогів значно більше. Нам потрібно спуститися туди.

Кілька Дарклінґових Верескунів у синіх шатах намагалися заблокувати сходи. За допомогою бурхливих поривів вітру вони кидали на нас ящики й меблі. Я шмагонула Розтином, розтрощивши ящики на тріски в повітрі, й Верескуни кинулися навтіки.

Та найгірше чекало на нас унизу, в ангарі. Злякавшись Дарк­лінґових солдатів, люди забули про будь-яку подобу порядку. Всі напихалися на борт «Пелікана» та «Ібіса». «Пелікан» уже завис над підлогою ангара, піднявшись у повітря на створених Верескунами течіях. Солдати смикали за канати, намагаючись притягти корабель назад і взяти його на абордаж; чекати наступної баржі їм не хотілося.

Хтось віддав наказ, і «Пелікан» вирвався на волю, проорюючи собі шлях нагору крізь натовп. Він здійнявся вище, залишивши за собою схожих на химерні якорі верескливих чоловіків, і зник з поля зору.

Зоя, Надя і Горшов притискалися спинами до одного з корпусів «Бугайчика» і стримували наступ гриш та опричників вітром і вогнем.

Тамара стояла на палубі, і я з полегшенням побачила поруч із нею Невського разом з кількома іншими солдатами з два­дцять другого полку. Проте позаду них у калюжі крові лежав Адрік. Його рука звисала під неоковирним кутом. Обличчя сполотніло від шоку. Біля хлопця вклякла заплакана Женя, а Давид стояв поруч із гвинтівкою, відстрілюючись він нападників із сумнівною точністю. Стіґґа не було видно. Можливо, він утік на «Пелікані» чи залишився лежати в Прядці.

— Стіґґ… — почала я.

— Нема часу, — перебив мене Мал.

Ми проштовхалися через юрбу, і, почувши, як брат викрикує накази, Тамара ковзнула на місце і схопилася за штурвал «Бугайчика». Під нашим прикриттям Зоя з рештою Верескунів піднялися на палубу. Мал заточився, коли йому в стегно влучила куля, та Горшов підхопив його й затягнув на борт.

— Підіймайте нас! — крикнув Невський.

Він подав сигнал решті солдатів, і вони вишикувалися вздовж загорожі корабля, стріляючи в Дарклінґових людей. Я влаштувалася поруч із ними й узялася кидати на натовп яскраве світло, засліплюючи ворогів, аби вони не могли цілитися.

Мал і Толя взялися за такелаж, а Зоя напнула вітрила. Та її сили виявилося недостатньо.

— Надю, ти нам потрібна! — заревіла Тамара.

Дівчина підвела погляд зі свого місця поруч із братом. Обличчя в неї вкрилося слідами сліз, та вона звелася на ноги і змусила вітрила напнутися. «Бугайчик» побіг уперед на полоззях.

— Ми занадто важкі! — крикнула Зоя.

Невський схопив мене за плече.

— Виживи, — хрипко попросив він. — Допоможи йому.

Чи знав він, що сталося з Ніколаї?

— Обіцяю, — заприсяглася я. — Інша баржа…

Невський не зупинився, щоб дослухати, крикнув:

— За двадцять другий! — і вистрибнув за борт, а решта солдатів без вагань скористалися його прикладом. Всі вони кинулися до натовпу.

Тамара вигукнула команду, й ми вилетіли з ангара.

«Бугайчик» з нудотною швидкістю стрибнув зі стрімчака, вітрила як слід напнулись, і ми почали підйом. Озирнувшись, я востаннє побачила Невського з гвинтівкою на плечі, а вже за мить його проковтнув натовп.

Тамара з екіпажем намагалися взяти «Бугайчика» під контроль, та суденце крутилося під вітрилами, завалюючись на бік і хитаючись. Сніг летів в обличчя колючими поривами, а коли корпус зачепив поверхню стрімчака, ціла палуба здригнулася, змушуючи всіх схопитися за те, що опинилося під руками. Плиноробів, котрі загорнули б нас у туман, на кораблі не було, тож залишалося сподіватися, що Баґхра виторгувала нам достатньо часу, аби забратися подалі від гір і Дарклінґа.

Баґхра. Я окинула поглядом палубу. Міша зіщулився біля борту, затуливши голову руками. Ніхто не мав часу зупинитися, щоб утішити його.

Я уклякла біля Адріка та Жені. Нічєвоя відкусила від хлопцевого плеча чималий шмат плоті, й дівчина намагалася зупинити кровотечу, та вона не вчилася цілительської майстерності. Губи в Адріка були бліді, шкіра на дотик нагадувала кригу, і, поки я дивилася на нього, хлопцеві очі почали закочуватися.

— Толю! — крикнула