Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Я з подивом озирнулася. Треба ж! Не очікувала почути подібне після всього, що тут сталося. Дуже сумніваюся, що після моєї несподіваної втечі мій запальний чоловік обмежив свою злість лише басейном з альтанкою. Впевнена, що всім, хто потрапив йому під гарячу, у повному розумінні, руку, дісталося добряче. А було ж і ще кілька випадків, коли я доводила чоловіка до кипіння.

– Дякую, Бернарде, мені дуже приємно це чути, – щиро сказала я і пішла далі.

Нас уже чекали. Дін швидко посадив мене в машину, сів поруч, і ми вирушили додому, тепер уже без зупинок.

– Наталю, – чоловік притягнув мене ближче, – що це з Бернардом?

– Нічого серйозного, просто він думав, що вже не капітан гвардійців.

Дін здивовано подивився на мене.

– Чому він так вирішив?

–Тому, що не зміг мене захистити, – пояснила я.

– Сашо, – звернулася я до друга, – ти не міг би трохи позайматися з хлопцем, тільки окремо від його підлеглих. Для нього авторитет капітана дуже важливий.

– Без проблем, – знизав плечима Сашко, – аби він сам хотів вчитися.

– Він уже хоче, – гаряче запевнила я Шурика. – Бернард хороший хлопець. Ви ще потоваришуєте. Ось побачиш!

До місця ми дісталися без пригод. Трохи часу пішло на те, щоб дізнатися новини. Почувши, що ми прибули, нас прибігла привітати Амалія в супроводі Деріка, який без успіху намагався трохи стримати свою дружину.

– Амаліє, ви зручно влаштувалися? – привітно всміхнулася я новій працівниці.

– Так, Ваша Величносте, Селія виділила нам простору кімнату з усім необхідним, – захоплено розповіла Амалія. – І робоче приміщення теж зручне та велике.

– Амаліє, не тріскоти як сорока, – засміялася я. – поки Дерік буде знайомитися зі своїм командиром, – я кивнула на Шурика,– я хотіла б поговорити з тобою.

– Люба, – звернувся до мене чоловік, швидко перекинувшись з головним радником кількома словами. – Я буду зайнятий ще деякий час. Мені потрібно дещо обговорити з Мерідом. Повечеряєш зі мною після цього?

– Звісно, – погодилася я. – А скільки ви будете радитися?

– Може, близько години. Точно не скажу. Потім зайду за тобою.

Я лише кивнула, провела його поглядом і знову повернулася до Амалії.

– Якщо так, приходь до моєї вітальні хвилин через двадцять, добре? – запропонувала я їй.

– Добре, Ваша Величносте, – дівчина шанобливо вклонилася і помчала з холу в коридор.

– Дружино! – простогнав навздогін Дерік, – не біжи так!

Потім перевів погляд на мене:

– Вона дуже рада, що Ви запросили нас до палацу, – вибачаючись, сказав новий королівський охоронець. – Дякуємо за все, що Ви для нас зробили, Ваша Величність.

Він особливо підкреслив слово "все", натякаючи на те, як я повелася з його матір'ю.

– Була рада допомогти, Деріку, – серйозно глянула я на молодика, – сподіваюся, мені ніколи не доведеться про це жалкувати.

– Можете бути певні, Ваша Величність, ми з дружиною ніколи Вас не підведемо, – рішуче промовив Дерік і, вклонившись, попрямував до Шурика.

– О, Селіє! – нарешті я помітила економку, яка відразу ж підійшла і з повагою вклонилася.

– З поверненням, Ваша Величність.

– Селіє, у нас новий мешканець, знайди йому, будь ласка, місце для проживання.

– Сашо, – покликала я блондина, який саме вітався з новим підлеглим. Коли він повернувся до мене, я вказала на економку, – Селія тебе проведе.

Він кивнув у відповідь і запитав щось у Деріка. Але той тільки руками розвів. Я покликала Террі, і ми разом вирушили до моїх покоїв.

Коли у двері постукали, я вже, за допомогою своєї покоївки, привела себе в порядок, переодягнулася і сиділа на дивані, цілком задоволена життям.

Я навіть не сподівалася, що наша мандрівка до Олівії завершиться так несподівано. Уявити не могла, що мій чоловік вирішить забрати Шурика до нас. Звісно, що в будь-якому світі можуть трапитися несподіванки, але вдома на Сашка чекала неминуча загибель. Це було лише питання часу.

Нова королівська зіллєварка трохи прочинила двері:

– Можна, Ваша Величність?

– Заходь, – дозволила я.

Дівчина швиденько пройшла всередину і вклонилася.

– Террі, можеш посторожити біля дверей, – відпустила я служницю.

– Амалія, – звернулася до дівчини, яка чекала на мої накази, – не затримуватиму тебе довго. Хотіла лише обговорити ось що: я знаю, що твій дідусь був королівським зіллєваром досить довго. Не знаю, наскільки добре освоїла це ремесло ти, тому хочу попросити: якщо ти не впевнена на всі сто відсотків у якому-небудь складі, ніколи не давай його людям.

Амалія кивнула, уважно слухаючи мене.

– І ще: ніколи не погоджуйся готувати зілля, яке може принести шкоду. Якщо отримаєш таке замовлення від когось із придворних, одразу повідомляй мені. Зрозуміла?

– Так, Ваша Величність, зрозуміла, – підтвердила дівчина.

– До речі, приворотне зілля я також вважаю шкідливим для здоров'я.

– Я все зроблю, як Ви скажете, – Амалія притиснула руки до грудей.

– Тоді можеш іти, – дозволила я.

Ледь за дівчиною зачинилися двері, як мої думки перемикнулися на інше питання, що мене хвилювало: що ж робити з Талією?

З того, як загадково глянула на мене Олівія, коли сказала, що було б непогано запросити в гості мою майже близнючку, я зрозуміла – це саме Шурика пророчиця побачила в кулі, коли ми до неї завітали, щоб дізнатися, як повернути Артурову дочку додому. Але тоді вона його нам не показала, щоб не порушити візерунок Долі, адже знала, що я одразу його впізнаю.

Чи варто мені поділитися цією інформацією з Діном? Чи просто запропонувати запросити її до нас без жодних пояснень? Чи мало які у жінки можуть бути забаганки. От просто захотілося мені її побачити, і все!

– Кохана, – я так задумалася, що навіть не помітила, як відчинилися двері, і на порозі з'явився мій чоловік, – нам уже подали вечерю. Ходімо?

Він галантно запропонував мені свій лікоть. Я, звичайно ж, не заперечувала. Швидко підвелася, підбігла до нього, взяла його під руку і повернулася до дверей його спальні. Але чоловік втримав мене і повів до коридору.