Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Дін, а ми куди? – здивовано подивилася на нього.

– Вечеряти, – загадково усміхнувся король ведучи мене коридором до сходів.

Біля наших покоїв залишився чергувати тільки Кевін. Більше жодних пояснень від чоловіка я не отримала, тож довелося йти поруч з Величністю, тихенько обурюючись. Та коли ми спустилися на перший поверх і, не зупиняючись, пройшли через вхідні двері на вулицю, я знову з цікавістю глянула на чоловіка.

– Скоро, – промовив Дін одними губами, і ми почали спускатися з ґанку під пильними поглядами охорони.

На вулиці вже було майже темно, але ми продовжили йти доріжкою, що вела повз палац до заднього двору.

– Дін! – нарешті здогадалася я. – Ми йдемо до басейну?

Мій гід лише усміхнувся і повів мене далі. Вже через хвилину я побачила кінцеву мету нашої прогулянки: повністю відновлений басейн, навіть доріжки з вкладеною мозаїкою плитки вже були готові.

На краю басейну лежала темно-червона скатертина, а на ній нас чекала вечеря. Усе це освітлював невеличкий, але яскравий камінець, розміром з волоський горіх, у високій вазі, що стояла посередині"стільниці". Вочевидь, Ронібур подарував сонячний камінчик Діну під час свого візиту. Поруч з імпровізованим столом сиділа Террі.

Коли ми підійшли, вона швидко зняла кришки з приготованих страв і, вклонившись, зникла. Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє вечеря приносила мені таку радість. Тому я з легким жалем зітхнула, коли чоловік підвівся і потягнувся до сонячного камінчика. Я теж підвелася. Вечеря завершилася, і настав час повертатися.

Проте у Діна на кінець вечора були зовсім інші плани. Він просто поклав камінь у кишеню піджака, який зняв і недбало кинув на землю. Одразу потемнішало. Лише тонкий серп місяця освітлював місце, де ми стояли. Промені прожекторів сюди не дотягувалися, це я і раніше знала.

– Люба, – прошепотів Дін, наближаючись до мене, – я розумію, що не можу стерти з пам'яті те, що сталося минулого разу, але я можу спробувати створити у нас нові спогади. Ти дозволиш це зробити?

Я одним кроком подолала відстань між нами, підняла очі на нього і сказала лише одне слово:

– Спробуй.

І відразу спритні пальці Діна розстебнули ґудзики на моїй сукні, і вона з легким шурхотом впала на землю. Одяг Діна полетів за нею. Наступного моменту ми вже були в басейні, а руки чоловіка ніжно стиснули мене в обіймах.

Тепла вода, прохолодний вітерець і гаряче тіло мого чоловіка створювали неймовірні й нові відчуття. Я обійняла плечі Діна. Моє тіло стало легким, ніби невагомим.

Я всім своїм єством відчувала його присутність. Спостерігала за його оголеними грудьми, краплинками води на смаглявій шкірі, які загадково мерехтіли в місячному світлі, рельєфними м'язами на руках. Відчувала його теплі, ніжні губи, які полонили мої.

Я почала тремтіти від збудливих дотиків. А він все цілував мене ніжно, лагідно, лише злегка торкаючись губами. Потім його дихання стало уривчастим і важким.

Він на мить відсторонився від моїх губ і глянув на мене, намагаючись вирівняти подих. Його погляд, наповнений любов'ю та обожнюванням, викликав у мене відчуття власної важливості, навіть цінності. Сплеск неймовірних емоцій пронизав мене з голови до кінчиків пальців.

А він знову припав до моїх губ. Потім почав спускатися нижче, цілував шию, ключиці, груди. Робив це так, ніби скучив, ніби чекав цього моменту рік. Він цілував, цілував і цілував... Поки я не підштовхнула його до останнього кроку, який відділяв нас від повного злиття... Його рухи викликали дивне, нове відчуття, яке зароджувалося десь глибоко всередині, трохи схоже на щастя, а потім хвилею емоцій це почуття вирвалося назовні, і реальність перестала існувати.

Поверталися до палацу ми майже бігцем. Бо в мене, бачте, волосся мокре. Мало того, що мій чоловік слідкує за мною, щоб я нікуди не втекла, так тепер ще і це.

– Дін, не біжи так швидко! Я не встигаю за тобою! – видихнула, припиняючи забіг на довгу дистанцію.

– Хочеш, я тебе понесу?

– Не треба мене нести. Я сама можу дійти. Але дійти, а не долетіти.

– Наталю! – обурився невгамовний чоловік. – У тебе мокра голова!

– А ти мені не нянька, щоб вирішувати, чи можна мені з вологим волоссям на вулицю виходити чи ні.

– Я – твій чоловік!

– Та невже? А я і не знала!

Ми переглянулися і раптом одночасно почали сміятися.

– Дін, ти мене вражаєш, – все ще усміхаючись, сказала я. – Не можу повірити, що чую від тебе такі речі.

– Хочеш сказати, що я надто піклуюсь про тебе? – поцікавився Дін з усмішкою.

– Не те слово.

Чоловік посерйознішав:

– Мила, я просто страшенно боюся тебе втратити.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Коли обігнули ріг палацу і вийшли на доріжку до головних дверей, чоловік запитав:

– Ти сьогодні прийдеш до мене?

– Як дивно, – задумливо мовила я. – У нас із тобою все навпаки. Інші пари починають з романтики та звикання одне до одного, а вже потім чоловік запрошує жінку до себе у ліжко.

– Ну, у нас майже так і було, – знизав плечима Дін, пропускаючи мене вперед. Я пройшла через хол до сходів.

– Ти впевнений? – скептично запитала. – Здається, першого ж вечора, коли ти мене притягнув до палацу, то звелів: «Скидай свої ганчірки й марш до мене в спальню!»

– А ти одразу так і побігла, – невдоволено сказав Дін. – От мені цікаво, чому ти мені ніколи не підкоряєшся?

– Ну, така я неслухняна, – зітхнула я. Потім зацікавлено поглянула на нього: – Невже ти хотів би, щоб я була такою дружиною, яка галопом бігла б виконувати твої накази всі й одразу?

– Іноді не завадило б, – усміхнувся Дін. – Тільки від тебе хіба дочекаєшся?

Так перемовляючись, ми дісталися до моєї спальні. Біля наших покоїв чергували Террі та Кевін.

– Ну що? – запитливо глянув на мене чоловік. – Підемо до мене?

– Я потім прийду, мені потрібно припудрити носик.