Читати книгу - "Дім для Дома"

Вона розбила пам’ять, наче вітраж, на кольорові скельця. Котрісь із них розтрощила дрібно, щоб вже ніколи... Щось — залишила, милуватися, крутити перед очима. З тих скелець Віра і викладала перед всіма завжди акуратні, правильні візерунки. Все мало сенс і симетрію, крутився калейдоскоп — аж поки хвороба підкинула скельця вгору. Спогади вирвались з рук, полетіли під ноги свідкам — лікарям, добрій сусідці Стефі, онуці й мені, пуделю, якого вона не любила ніколи. Калейдоскоп більше не зачаровує, і зі скелець можна спробувати зібрати той самий вітраж.

Ось найбільший, важливий уламок: Віра народилася в цьому будинку з височенними стелями, в будинку з мармуровими сходами, в будинку, де ще за Австрії загравали, мабуть, із сонцем справжнісінькі вітражі — це всім відомо. Але уламок лягає на своє місце тепер...

Я так і не зміг зрозуміти, куди поділись батьки дівчинки Віри. Про це вона не говорила — бо просто не знала — та й чи важливо це? Було досить способів згинути. І вони скористались котримось із них. Може, як батьки Надії Іванівни, поїхали до великої України, в обійми до 37-го. А може, їх розстріляли вже в 39-му чи 41-му — якщо ви не йшли до СРСР, СРСР йшов до вас. А може, вони загинули вже на війні. Може, їх прийняли за євреїв або партизанів, чи вони пішли воювати за котрусь із сторін — погану або ще гіршу. І Вірин батько загинув, приміром, у львівському таборі на Цитаделі, геть недалеко від дому, як полонений

Усі квартири в будинку були вже зайняті, документи в порядку — все, як треба, з печатками. Ну, а Віра хто? І вона зрозуміла — ніхто. І тоді вже постановила собі стати

Час ішов, військовий з її, Віриної, квартири став генералом, і на підвищення поїхав в Москву — це був шанс... І Віра домоглася кімнати. Тої, що була колись їдальнею в домі її батьків. Тут приймали гостей, сюди подавали найвишуканіші в світі страви — Віра ще пам’ятала їх смак. Лише відтворити ніяк не могла — ані продуктів, ані рецептів.

Віра не здавалася і шукала — рецептів і способів повернути собі квартиру, хоча б ще одну кімнату, і краще з кухнею. Знала — вона вириває і вигризає своє.

Як брехала, на кого доносила, кому платила, з ким спала, в чому клялася, як просувалась в кар’єрі, як виживала сусідів з її квартири... Яка різниця? Неважливо було, через що переступати, що втратити. Мета все виправдовувала. Втратити Вірі, здається, довелося себе.

Та ось же вона — тут, на ліжку, що заносить сечею. Не товаришка Віра, не пані Віра, не Віра Андріївна навіть — Віра. Може, навіть дівчинка Вірка, та, з якою ще нічого не талося. Хіба що батько-українець колись давно втратив посаду разом з країною, де народився, — казковою Австро-Угорщиною. Але можна ще купити вітрячок із паперу й принести сюди, додому... Тільки там, де радісна пляма на моїй карті, більше не продають таких вітрячків.

Врешті Віра домоглася чого хотіла. Ця квартира в будинку з височенними стелями справді належить їй.

Дощ з кольорових скелець сиплеться нам на голови. Сподіваюсь, Маруся не все зрозуміє, не всі скельця складе.

Ось знала ж, батька назвали на честь святого. Тільки ж у 60-х молились на інших святих. Лик Юрія в обрамленні металевого сяйва друкували тоді в газетах, у кожній «Правді» — Юрія, спадкоємця Білки та Стрілки. І як я не здогадався раніше?

І хороше ж ім’я. І Гагарін — сміливий льотчик. Навіщо було вигадувати, скажіть, пані Віро?

Сиплються скельця. І з чого я взяв, що оце тепер — правда? Що можна скласти той самий вітраж, як вернутися у той самий дім. Просто візерунок інакший. Притули до очей, покрути, як хочеш, калейдоскоп. 

Зустріч

 Маруся тепер, здається, тільки ночує на Лепкого. Бреше матері, що до школи, сама — тікає до пані Віри. Одною брехнею більше, одною менше.

Спершу нам трохи допомагає Степ, та скоро вже бурчить — «не наймався» й погрожує навіть здати нас своїй начальниці-антикварці.

Надія Іванівна не бере слухавку — можна б зайти до неї, та Маруся боїться зайвий раз вийти з квартири, навіть зі мною гуляє так коротко, що це неподобство просто. І річ навіть не в тому, що Маруся боїться залишити хвору — річ у телефоні. Насправді тільки у ньому. Раптом задзвонить. Чому б і ні? Батько ж живий. Ну, звісно, гуляє десь, зовсім, як Олексій Цілик після війни.

А Віра все марить — аж поки ненависна сусідка Стефа не прийде вколоти їй заспокійливе. Вона каже, раніше тільки приймала новонароджених, а тепер уже вік такий — треба всіх «випроваджувать потихеньку».

І телефон дзвонить. То Степан, то Оля, то Стефа. Але Маруся на інший дзвінок чекає.

І телефон дзвонить. І цього разу не Оля, не пані Стефа, й не помилилися номером. Телефон дзвонить переможно і чисто, й коли Маруся обережно каже:

— Алло.

Телефон відгукується:

— Алло! Мамо? — голосом батька.

— Тату? Це я, Маруся! Ти... є, — і це вона не запитує.

Він є. Таки сталося диво.

Ні, приїхати доглядати за матір’ю він не зможе — вже аж таких чудес не буває. У нього ж робота. Але він дзвонитиме, обіцяє.

У людей мрії завжди так і збуваються — найгіршим з можливих способів. Марусина мрія — побачитись з батьком — скоро здійсниться.

Батько врешті має приїхати. З самого Нью-Йорка. На похорон.

Пані Віра померла. Здогадалась померти вночі. Її, на щастя, знайшла пані Стефа, а не Маруся. Випровадила, авжеж.

Вона, Маруся та Мама Оля десь там, у помешканні з павутинням під стелею, накривають на стіл. Так, Мама Оля теж. Смерть — добра підстава пробачити.

Тільки мене не взяли. Я все це лише уявляю собі — труну й нечисленних гостей. І те, як кожного разу, коли грюкають двері, Маруся вимовляє:

— Тату?

Мені шкода: Юрась і Маруся побачаться там, без мене, і я так і не знатиму, чим у цю мить пахнутиме їхня кров. Чому мала не взяла мене? Хіба я не поводир? Може, кепський, але...

Біля труни служить, мабуть, панахиду священик з Собору Святого Юра. Дорого, та ж пані Віра би так хотіла — принаймні