Читати книгу - "Життя і мета собаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я знайшов місто, то вже знову зголоднів, але я розумів, що це саме те місце, яке було мені потрібне. Спершу я щось заплутався — я пройшов так багато будинків, на вулицях було повно машин і дітей, але пам’ять підказувала мені, що тут мали б бути поля. Проте потім я підійшов до того місця, де, бувало, Дідусь сидів разом із друзями й випльовував якусь гидоту, пахнуло там так само, як і раніше, тільки вікна були забиті старими дошками, а сусідня будівля зникла — натомість була вирита грязька яма. На її дні повзала машина, яка совала перед собою великі купи землі. Люди таке можуть — прибрати старий будинок, звести новий — так Дідусь повітку змайстрував. Вони змінюють усе навколо, як їм подобається, а собаки тільки й можуть, що супроводжувати їх та (якщо пощастить) покататися на машині. Шум і нові запахи підказали мені, що люди дуже зайняті зміною свого міста.
Коли я біг вулицею, кілька перехожих довго дивилися на мене, і щоразу це змушувало мене почуватися поганим собакою. У мене не було справжньої мети, і от я тут. Із великого металевого бака випав мішок зі сміттям, і я з величезним почуттям провини розірвав його й витяг шматок м’яса в якомусь липкому солодкому соусі. Замість того щоб з’їсти свій харч одразу, я сховався від людей за бак саме так, як мене навчила перша мати.
Урешті я доблукав до собачого парку, сів скраєчку під якимись деревами та із заздрістю дивився, як люди кидають летючі тарілки своїм псам, а ті ловлять їх у повітрі. Без нашийника я почувався голим. Я розумів, що маю триматися позаду, але те, як посеред великого двору боролися пси, притягувало мене, мов магніт, і я незчувся, як опинився серед них, качався по землі, бігав і забувався від радості, що я собака й граюся.
Деякі пси не йшли боротися, вони лишалися біля своїх господарів і обнюхували парк по периметру, вдаючи, що не цікавляться нашими веселощами. Інші собаки бігали за м’ячиками чи тарілками, але врешті люди кликали їх до себе, саджали в машину й везли кудись кататися. Усіх, окрім мене. Проте ніхто з дорослих, здається, не помітив і не звернув увагу на те, що я був сам-один.
Наприкінці дня якась жінка привела в парк свою велику собаку жовтуватої масті та спустила з повідця. Тепер я вже награвся, стомився й просто лежав у дворі, хекав і спостерігав за грою двох інших псів. Жовта радо приєдналася до них, перервавши гру на обнюхування й махання хвостом. Я підскочив, пішов привітатися з новоприбулою — і вражено виявив, ким вона пахне…
Ганною. Дівчиною.
Жовтій набридло моє гарячкове обнюхування, тому вона побігла гратися, але, коли вигнула спину, запрошуючи й мене, то я за нею не пішов. Я схвильовано кинувся парком до хазяйки собаки, що сиділа на лаві. Вона виявилася не Ганною, хоча на ній теж був її запах.
— Привіт, песику, як ся маєш? — привіталася жінка, коли я підбіг до неї та помахав хвостом. Вона сиділа десь так, як колись сиділа Майя незадовго до появи малої Ґабріелли. Вона була і стомлена, і схвильована, і нетерпляче чогось очікувала, і їй було незручно, і вона все зосереджувалася на животі під своїми долонями. Я ткнувся в неї носом, вдихаючи запах Ганни, відділяючи його від запахів жінки, веселої жовтої собаки й десятків пахощів, які пристають до людини. Для собаки, яка не вміє знаходити, ці аромати створюють страшенну мішанину. Жінка, котра сиділа на лаві, зовсім недавно проводила час із Ганною — я не сумнівався.
Прибігла жовта собака, дружня, але трохи ревнива, тому я врешті-решт дозволив втягти себе в гру.
Тієї ночі я згорнув своє чорне тіло в тіні й насторожено спостерігав за останніми машинами, які виїжджали зі стоянки, і в парку ставало зовсім тихо. Я так невимушено скрадався, наче мене ніколи не забирали з труби, наче я й далі був із Сестрою, Швидким і Голодним і вчився в першої матері. Шукати їжу було просто: баки стояли переповнені пресмачними недоїдками. Я однаково обережно ховався від фар і перехожих — знову потайний, темний, дикий.
Але тепер у моєму житті з’явилася мета, відчуття напрямку стало ще потужнішим, ніж тоді, коли я тільки рухався до міста.
Якщо, попри весь цей час і зміни, Ганна тут, то, може, я знайду й мого хлопчика.
А якщо Ітан досі тут, я вийду на його слід. Знайду його.
Розділ 29
Минуло більше тижня, і я й далі мешкав у собачому парку. Майже щодня жінка, яка пахла Ганною, приводила свою веселу жовту собаку — її звали Карлі. Запах дівчини мене трохи підбадьорював, і я відчував, що Ітан десь близько. Хоча Карлі ніколи й жодного разу, не пахла моїм хлопчиком. Коли я бачив жінку й Жовту, я завжди радісно вибігав із кущів — це був найщасливіший момент у моєму дні.
А решту часу я був поганим собакою. Завсідники парку почали ставитися до мене з підозрою, вони сторожко придивлялися до мене та перемовлялись. Я більше не підходив гратися з їхніми собаками.
— Привіт, дружбане. А де ж твій нашийник? Ти з ким прийшов? — спитав якийсь чоловік, лагідно простягнувши до мене руки. Я поскакав геть від нього, подумавши, що він хоче мене схопити, а ще я не довіряв імені Дружбан. Я відчув глибоку підозру в ньому та зрозумів, що перша мати вчила нас правильно: щоб лишатися вільним, слід триматися подалі від людей.
Я гадав, що знайду Ферму так само, як знайшов місто, але це виявилося значно важче. Щоразу, коли ми з Ітаном чи Дідусем їхали кататися, я завжди орієнтувався на козячий запах — то був немов маяк для мого носа. Проте всі сліди кіз загадковим чином розвіялися в повітрі. Зник і місточок, торохтіння якого було межею між просто «катанням» і «катанням до міста». Я не міг знайти Ферму ні на запах, ні на яке-небудь інше чуття. Коли я бродив у темряві тихими вулицями, то, бувало, відчував певність у напрямі, але раптом на дорозі виростала велика будівля, що пахла сотнями людей і десятками машин, а фонтан перед нею плутав усе в повітрі ще дужче: туман від нього трохи пахнув хімією, як коли Майя прала. Я задер лапу коло нього, але це заспокоїло мене хіба що на мить.
Уночі моє чорне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.