Читати книгу - "Бот, Максим Іванович Дідрук"

— Вітер… Чортів вітер, — хрипло проказав Ріно.

— Ага, — кивнув українець. Занедбана чуприна майоріла на вітрі, пасма лізли в очі.

Після обіду Ріно Хедхантер планував вирушити до Долини Смерті і завдати рішучого удару. Сподівався задушити ботів газом. Різкий суховій, що здійнявся зранку і до полудня тільки посилився, поставив хрест на його планах. О 12:00 стовпчик ртуті у термометрі сягнув позначки +24 °C і завмер. За такої погоди боти могли діяти вільно протягом усього дня.

— Я не хочу туди їхати, — тихо промовив південноафриканець.

Після таких слів його пересмикнуло. А проте короткочасний напад сорому повернув табун його думок до моменту, коли він і Джеро здибали Вільяма, після чого токсичний страх залив шлунок, тлумлячи інші почуття.

— Що будемо робити? — поправляючи розтріпане волосся, Тимур зиркнув на Ріно.

— Очікувати, — пробурмотав велетень, — почекаємо до завтра…

— Сьогодні вночі вони знов когось уб’ють.

— Тобі полегшає, якщо вони порішать ще й нас?

Українець прикусив губу. Він думав, що проблема не тільки в нових смертях, але й у тому, що з кожним днем істоти стають розумнішими. А значить — ще більш небезпечними.

…Всю ніч з 20 на 21 серпня над пустелею, закручуючись і здіймаючи вихори з пилу, схожі на привидів, неслись потоки холодного гірського повітря. На ранок температура впала до +17 °C…

За сніданком у п’ятницю Ріно практично нічого не їв. Кейтаро не з’являвся. За столом також не було Кацуро Такеди і Ємельянова. Решта жували мовчки.

Час ішов, а пустельний вітровій не стихав.

LXV

П’ятниця, 21 серпня, 09:45 (UTC –4)

«DW», житловий корпус

— Хантере, — покликав Тимур, зазирнувши в кімнату.

Хедхантер дрімав після сніданку, але, почувши хлопця, підвівся.

— Українцю…

— Я дещо придумав, — вимовив програміст.

Ріно посунувся на ліжку, даючи місце Тимуру.

— Викладай.

Хлопець сів на край койки, заклав долоні між коліна.

— Треба вдарити по них вночі, — відчеканив він.

— Що?! Ти сказився!

— Може пройти кілька днів, перш ніж вітер уляжеться. Нам слід висуватись у Долину опівночі.

— Дундук! — зопалу рикнув Ріно. Він уявив, як би почувався, надибавши бездушного Вілла у темряві… дозволивши йому підійти у цілковитій темряві.

— Спершу вислухай мене, — заторохтів Тимур. — Боти запрограмовані аналізувати результати кожної сутички з ворогами, щоб не повторюватись і в той же час виявити шаблонність дій суперника. Вони звикли до нашої тактики. Вони, поза всяким сумнівом, помітили, що ми виступаємо лише протягом дня, а після заходу сонця тікаємо на базу. Вдень «малюки» ховаються від сонця в печерах Долини Смерті, але я певен — вони чекають на нас, готові нас зустріти. Пригадай: попри спеку, боти засікли наближення Джеффрі й Алондри, не виключено, що вони й за тобою слідкували! Зате вночі «малюки» сновигають пустелею у пошуках їжі та води. Боти не очікують нарватись на когось, бо знають, що ми, мов тхори, забарикадувались у лабораторіях.

— Наскочити на них посеред ночі — чисте самогубство.

— Знаю! У темряві боти впевнені у своїх силах. Занадто впевнені, Ріно. Саме тому є сенс скористатися ніччю. — Тимур перевів подих. — Я пропоную вночі прослизнути через Атакаму і влаштувати засідку в Долині Смерті. Біля їхнього лігва. Якщо ми нападаємо вдень, кожна змарнована хвилина (а вони, повір, будуть) наближатиме нас до ночі. Налетівши на «малюків» перед світанком, ми виб’ємо з-під них ґрунт, змусимо помилятись, адже тоді вони знатимуть — кожна хвилина підводить їх до сходу сонця, а заховатися ніде.

— Фуф… — видихнув Ріно. — Це збіса ризиковано, фелла.

— Не більш ризиковано, ніж пертись на ботів напролом серед білого дня, — змахнув руками українець, — Ріно, у нас буде газ! Ми заляжемо в засідці коло «гнізда», дочекаємось повернення вишкварків і підірвемо балони з рідким зоманом. Усе!

Ріно хмурився, вепрячі очиці металися з боку в бік.

— А якщо вони перехоплять нас до того, як ми заляжемо в Долині?

— Я думав про це. До третьої ранку сидів за картами і… дещо вигадав. Увечері ми виїдемо на південь — у протилежний від Долини бік. Навіть якщо боти засічуть автомобілі, вони нізащо не здогадаються про мету вилазки. Сумнівно, що вони підуть слідом за нами.

— О’кей. А потім?

— Досягнувши лагуни Баррос-Неґрос, повертаємо на схід і вибираємося на трасу, що сполучає Сан-Педро і Paso Sico[84]. Далі розвертаємось і на всіх парах несемося на північ до Сан-Педро і вриваємось у Долину Смерті зі сходу. Я продивився карту Долини — з цього боку ми зможемо підібратись на машинах до самого лігва!

— Ти просто крейзі, українцю…

Ріно пережовував план Тимура.

Спливло небагато часу, і амбал звів голову. Крихітні оченята пломенились рішучістю:

— Поклич Джеро. По дорозі введи його в курс справи, перекажи все, що виклав мені. Покажи все на карті. Починаємо готуватись зараз же.

Вже у проході Тимур обернувся:

— Хочеш виступити сьогодні?

— Так. Чи ти маєш якісь плани на вечір, фелла?

Хлопець посміхнувся і залишив кімнату.

LXVI

П’ятниця, 21 серпня, 23:22 (UTC –4)

«EN-1», перший інженерний корпус

Підземний гараж

Вітер завивав, вриваючись крізь відчинені ворота у півпідвальне гаражне приміщення. Він тягнув за собою пісок і холодну темряву. Термометр показував +16 °C.

— Мене дивує одне, — Тимур говорив лиш для того, щоб відволіктися від власних тремтячих долонь. Він складав балони зі зрідженим зоманом у багажник «Туарега». — Кейтаро має найсучасніше оснащення для створення машин завбільшки з мозкову клітину, і при цьому у нас немає нормальних засобів комунікації.

— Ага, — відгукнувся Ріно. — Ці бевзі знали, що мобілки тут не ловлять, але про закупівлю потужніших радіостанцій ніхто не подумав. Видно, вони не розраховували, що доведеться ганятися за результатами власних експериментів по всій Атакамі.

— Ми якось зможемо тримати зв’язок між машинами?

— Так. Є звичайні рації. Але, віддаляючись, раніше чи пізніше втратимо лабораторію.

Стефан Ермґлен, блідий і зосереджений, теж вертівся поряд, усіляко намагаючись допомогти. Швед акуратно розштовхував набої від «Ремінгтонів» по спеціальних поясах.

Старий Джеп досі не виходив на люди.

— Притягнеш сюди отой ящик, — окликнув Стефана Хедхантер.

— Гаразд, Ріно. Що там?

— Гранати.

— Багато братимете?

— Що більше, то краще. Я поки перевірю мотори.

Хедхантер вирішив їхати двома машинами. На операцію виїжджало восьмеро: Тимур, Алан Ґрінлон (інженер погодився без нарікань), Ріно, Оскар Штаєрман (дженджик довго пручався, аж поки його не приперли до стінки) та четверо африканців із загону Хедхантера — Джеро, Ті-Джей, Ндонґа і Френкі. Тимур волів би бачити в