Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Шон, мій знайомий фермер-йог із Ірландії, пояснив мені це так. «Уяви, що Всесвіт — це велетенська центрифуга, — каже він, — а ти намагаєшся стати у самісінькій її серединці — просто при втулці колеса — не скраю, де все крутиться і де тебе кидає з боку в бік, доводячи до божевілля. Втулка тиші — у твоєму серці. Це те місце, де в тобі живе Бог. Тому не шукай відповідей у зовнішньому світі. Намагайся потрапити у центр. Там ти завжди віднайдеш свій спокій».

Це найкраща метафора духовного пошуку, яку я тільки чула. Вона мені дуже допомагає. І якщо знайду щось ефективніше, запевняю вас, неодмінно цим скористаюся.

Багато моїх друзів у Нью-Йорку — нерелігійні. Я б сказала, більшість. Вони або давно закинули духовні вчення, на яких зростали, або взагалі виросли без жодного Бога. Тому природно, що деякі з них дуже насторожено сприймають мої спроби віднайти власну цілісність. І, звісно, кепкують з цього. Як от мій друг Боб підколов мене, лагодячи мій комп’ютер: «Не хочу образити твою ауру, але ти досі й гадки зеленої не маєш про те, як завантажувати програмне забезпечення». Я регочу з таких жартів і вважаю їх дуже дотепними. Бо так воно і є.

Але от що я помічаю у своїх друзях: що старші вони стають, тим більше потребують чогось, у що можна вірити. Втім, ця жага натикається на безліч перепон, включно з їхнім інтелектом та здоровим глуздом. Попри свій розум, ці люди досі живуть у світі, який тяжіє до диких, спустошливих і цілком позбавлених сенсу тенденцій. Великі та жахливі події, сповнені болю чи радості, трапляються у житті кожного з них. Ці мега-переживання примушують нас шукати духовного виміру, де можна вилити свої жалі, висловити вдячність чи знайти розуміння. Треба лише обрати, кому поклонятись і до кого підносити молитви.

У мене є близький друг. Його перша дитина народилася відразу після смерті дорогої матусі. Таке поєднання чуда народження і болісної втрати спонукало його пошукати якогось священного місця чи ритуалу, що допомогли б дати лад його емоціям. Він зростав у католицькій родині, але тепер, уже дорослим, не допускав і думки, що може повернутися в лоно цієї церкви. «Я більше їм не вірю», — мовив він, дізнавшись те, що я знаю. Звісно, було б якось дивно, якби він навернувся в індуїзм, буддизм чи будь-яке інше екзотичне вчення. То що йому робити? Він сказав: «Не хочу вибирати релігії, як фрукти в супермаркеті».

Я дуже поважаю його думку, та цілком із нею не погоджуюся. Вважаю, що ми маємо повне право ходити і вибирати релігію, перевіряючи на смак те, що дозволить нашому духові віднайти спокій у Бозі. Переконана, що ми можемо шукати ту метафору, яка зможе нас утішити і перенести через світовий розлам тоді, коли нам це буде конче потрібно. І тут немає чого соромитися. З цього і складається людська історія — з пошуку сакрального. Якби людство не розробляло нових шляхів пізнання божественного світу, більшість із нас досі поклонялась би золотим фігуркам єгипетських котів. А пошук нового релігійного світогляду включає в себе також і процес вибору — як із фруктами. Ви берете те, що трапляється вам на шляху і допомагає саме вам. І йдете далі у напрямку світла.

Індіанці племені Гопі вважають, що кожна релігія світу — це одна духовна ниточка. Такі ниточки шукають одна одну, прагнучи переплестись. А коли нарешті вони всі сплетуться разом, то утворять мотузку, яка витягне нас із темного циклу історії на наступний рівень. А ось свіжіший виклад цієї ж ідеї: Далай-лама неодноразово запевняв своїх учнів на Заході, що їм геть не конче ставати тибетськими буддистами, щоби бути його послідовниками. Вони можуть брати з тибетського буддизму те, що їм до вподоби й інтегрувати у свою власну духовну практику. Часом у найневідповідніших та несподіваних місцях ми можемо зустріти підтвердження тієї мерехтливої думки, що Бог є щось більше за наші обмежені релігійні доктрини. У 1954 році Папа Пій ХІІ вислав своїх делегатів до Лівії з такими письмовими інструкціями: «Не думайте, що їдете до невірних. Мусульмани теж будуть спасенні. Існує безліч шляхів до Бога».

Ось і воно. Безліч, отже, — безліч. Бо навіть найсвятіші з нас можуть бачити лише окремі фрагменти вселенської картини. І, можливо, якби нам вдалося зібрати ці фрагменти разом і порівняти, то у нас почала б складатися нова, але до болю знайома картинка Бога, що вміщує всіх. І хіба наша індивідуальна жага трансцендентного не є лише частиною загальнолюдського пошуку Бога? Хіба кожного з нас не наділено правом не зупинятись у пошуках, допоки ми не підступимося до чудесного джерела так близько, як лише можемо? Навіть якщо для цього потрібно поїхати до Індії і цілуватися з деревами у місячному світлі.

Інакше кажучи, «Мене загнано в кут, я на очах у всіх втрачаю віру»[24].

71

Мій літак відлітає з Індії о четвертій ранку, і це типовий приклад того, як функціонує ця країна. Я вирішила не лягати спати, а всю ніч молитися. Хоч за своєю природою я не сова, але чомусь в останні години перебування в ашрамі мені хочеться цих нічних чувань. У моєму житті було немало випадків, коли я не спала ночами — кохалася, з’ясовувала стосунки, їхала у далеку дорогу, танцювала, плакала, переживала (а часом усе разом упродовж однієї ночі) — але ніколи ще не жертвувала сном заради ексклюзивної молитви. То чому б не зараз?

Я пакую свої речі й залишаю сумку біля воріт храму, щоб удосвіта лише схопити її і заскочити в таксі. Потім піднімаюся на пагорб, заходжу в кімнату для медитацій і сідаю. Я тут сама, тому обираю місце, звідки добре видно велику фотографію Сваміджі, вчителя моєї гуру, засновника цього ашраму, лева, який давно відійшов у інший світ, але водночас досі перебуває тут. Я заплющую очі й дозволяю мантрі увійти. Спускаюся драбиною у власну втулку, що завжди перебуває у спокої. Опиняючись там, я відчуваю, що світ зупинився, і зупинився саме так, як я завжди цього прагла — ще відтоді, як мене, дев’ятирічну, охопила паніка через невблаганність часу. Годинник зупиняється у моєму серці, сторінки календаря більше не відриваються. Я сиджу мовчазна і зачудована тим, що зрозуміла зараз. Я більше не молюсь активно, бо сама перетворилась на молитву. І можу просидіти так усю ніч.

Зрештою, так і роблю.

А коли вже пора йти до таксі, по декількох годинах мовчання, в мені спрацьовує якийсь невідомий механізм нагадування, я підстрибую, дивлюся на годинник і бачу, що саме час.

Тепер я лечу до Індонезії. Якось це смішно і дивно.