Читати книгу - "Бавдоліно"

— Мосьпане Никито, ти напевне знаєш, якщо був логотетом хтозна-яких тайнодій, що коли на тому самому полі інтриг стрічаються шпиги двох сторін, сердечна приязнь між ними є найприроднішою річчю, і тоді кожен видає іншим свої таємниці. Так вони не бояться, що таємниці ці у них хтось викраде, а до того ж показують себе вельми вправними перед тими, хто їх послав. Так сталося і між нами й тими ченцями: ми відразу звірилися один одному, чому ми тут — ми маємо шпигувати за ними, а вони за нами, — і чудово проводили разом час.

— Проникливий державець речі такі розуміє, але хіба він може чинити по-іншому? Якби він прямо допитав чужоземних вивідачів, яких він, зрештою, не знає, вони нічого б йому не сказали. Тому він посилає своїх вивідачів, наділивши їх маловажливими таємницями, якими можна пожертвувати, і так дізнається те, що хоче знати і що зазвичай знають уже всі, крім нього, — зауважив Никита.

— Серед монахів тих був такий собі Зосима з Халкедону. Мене вразило його худюче лице і палаючі очі, які безперервно рухалися, освітлюючи велику чорну бороду і довге волосся. Коли він говорив, здавалося, немов він розмовляє з розп'ятим, який кривавить за дві п'яді від його лиця.

— Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…

— Він не з тих. Я зроду не бачив такого ненаситця. Якось увечері я привів його в дім двох венеційських куртизанок, а вони, як ти певно знаєш, вельми знамениті серед жриць сього давнього як сам світ мистецтва. О третій ранку я геть впився й пішов собі, а він зостався, і потім одна з дівчат сказала мені, що їм ще ніколи не доводилось укоськувати такого чорта.

— Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…

Бавдоліно з Зосимою стали якщо не друзями, то товаришами по гулянках. Вони познайомилися ближче після першої їхньої спільної неслабої пиятики, коли Зосима виголосив страхітливий проклін і сказав, що в ту ніч він віддав би всіх жертв побиття немовлят за дівчину не вельми суворих звичаїв. На запитання, чи саме цього його вчили у візантійських монастирях, Зосима відповів:

— Як казав святий Василій, є два біси, здатні збурити розум, — біс розпусти і біс лихослів'я. Але влада другого біса коротка, а перший, якщо не хвилює пристрастю помисли, не перешкоджає споглядати Бога.

Вони тут же пішли поклонитися бісові розпусти, не збурюючи пристрастю душу, і Бавдоліно зрозумів, що на кожен випадок життя Зосима припас вислів якогось богослова або пустельника, і це давало йому змогу почуватися в мирі з самим собою.

Коли-інде вони знову пиячили разом, і Зосима вихваляв дива Царгорода. Бавдолінові стало соромно, бо він міг розповісти хіба що про паризькі провулки, запаскуджені фекаліями, що їх люди виливали з вікон, або ж про розбурхані води Тамаро, яким далеко було до золотистих вод Пропонтиди. Він не міг навіть похвалитися mirabilia urbis Mediolani, бо Фрідріх наказав усіх їх знищити. Він не знав, як заткнути Зосимі рота, і, прагнучи здивувати його, показав йому лист Пресвітера Йоана, щоб принаймні натякнути, що десь є царство, порівняно з яким його імперія — глибока глухомань.

Тільки-но почитавши перший рядок, Зосима тут же недовірливо спитав:

— Пресвітер Йоан? А що то за один?

— Не знаєш?

— Блаженний той, хто дійшов до межі невігластва, поза яку не дано вийти;

— Вийти цілком дано. Читай, читай далі.

Той дочитав до кінця, і очі його загоралися дедалі більшим огнем. Тоді він відклав^ пергамен і сказав байдуже:

— А-а, це той Пресвітер Йоан. Звісно, у своєму монастирі я читав немало донесень тих, хто побував у його царстві.

— Але ж ти не знав навіть, хто то такий, поки не прочитав!

— Журавлі летом своїм малюють літери, не вміючи писати. Лист цей говорить про якогось Пресвітера Йоана, і це брехня, бо хоч мовить він про справжнє царство, у тих донесеннях, які я читав, воно зветься царством Володаря Індій. Бавдоліно ладен був побитися об заклад, що цей поганець стріляє навмання, але Зосима не залишив йому часу, щоб сумніви ці розвинулися.

— Трьох речей вимагає Господь від хрещеної людини: правдивої віри в душі, щирості у мові й здержливості тіла. Володар Індій не міг написати того твого листа, бо в ньому забагато неточностей. Приміром, він говорить про багатьох дивовижних істот, які живуть там, але нічого не згадує про… дай згадати… так ось, нічого не згадує, наприклад, про метагаллінарій, про тинсирет, ані про камететернів.

— А що ж воно таке?

— Що таке?! Та тільки-но прибувши в країну Пресвітера Йоана, відразу наштовхуєшся на тинсирету, і якщо не знаєш, як з нею обійтися… хрум… вона зжере тебе одним махом. Овва, це тобі не Єрусалим, де щонайбільше можеш зустріти якогось верблюда, крокодила чи там пару слонів та й усе, там не все так просто. Крім того, послання це здається мені підозрілим, бо досить дивно, що звертається воно до твого цісаря, а не до нашого василевса, адже царство цього Йоана ближче до візантійської імперії, ніж до латинської.

— Ніби ти знаєш, де воно.

— Точно не знаю, але міг би його знайти, бо хто знає мету, то знає і шлях до неї.

— Тоді чому ніхто з вас, ромеїв, там не побував?

— А хто тобі казав, що ніхто туди не пробував дістатися? Я б міг сказати тобі, що василевс Мануїл дійшов до земель іконійського султана і вже був на шляху до царства Володаря Індій.

— Міг би сказати, але не кажеш.

— Бо два роки тому славне наше військо зазнало поразки саме в тих землях, біля Міріокефалу. А тепер потрібен час, щоб василевс наш зібрався в новий похід. Але якби я мав купу грошей, гурт добре озброєних людей, здатних давати собі раду з чималими труднощами, то, знаючи, у який бік іти, я б тут же вирушив туди. По дорозі можна розпитати місцевих і йти за їх вказівками… Знаків, мабуть, є немало, і коли ти на правильному шляху, то починаєш помічати дерева, які цвітуть лише в тих землях, або зустрічати звірів, які живуть тільки там — як, скажімо, метаґаллінарії.

— Слава метаґаллінаріям! — сказав Бавдоліно і підняв чарку. Зосима запропонував випити за царство Пресвітера Йоана. Тоді заявив, що треба випити ще й за здоров'я Мануїла, і Бавдоліно відповів, що вип'є тільки тоді, коли Зосима вип'є за здоров'я Фрідріха. Відтак вони випили за папу, за Венецію,