Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Він буде жити.                                                                                                                                                      

Для неї.                                                                                                                                                                

Роки були добрими до королівства.                                                                                                                 

Те, що колись було землею на межі руйнації, тепер процвітає під правлінням Доріана. Люди задоволені, академія розцвітає, а рани війни, хоч і не забуті, вже не є свіжими. Річки, які Ліра відновила, продовжують блищати з майже ефемерним сяйвом, а поля розцвітають, кидаючи виклик минулому руйнуванню.                                                                                                                                      

Її магія залишається в землі.                                                                                                                             

Її пам'ять залишається в ньому.                                                                                                                         

Доріан править з мудрістю та справедливістю. Рада хвалить його лідерство, народ обожнює його, а саме королівство стоїть міцніше, ніж будь-коли.                                                                                              

Але є ночі — тихі, нескінченні ночі — коли вага корони здається важчою за сталь.                                     

Коли зали замку здаються занадто величезними. Коли сміх дітей, що грають у садах, нагадує йому про життя, якого він ніколи не мав, про майбутнє, яке було вкрадено у них.                                                       

Він часто відвідує академію, спостерігаючи, як студенти практикують своє мистецтво, їхні очі спалахують дивом. Він бачить у молодих чаклунах риси Ліри — як вони володіють своєю силою, безстрашні та вільні. Він слухає їхній захоплений балаканину, як вони шепочуть історії про втрачену чаклунку, яка врятувала їх усіх.                                                                                                                         

Деякі вірять, що вона стала частиною самої землі. Інші клянуться, що бачать проблиск її присутності в зоряному небі.                                                                                                                                                     

Доріан ніколи не виправляє їх.                                                                                                                           

Бо, в якомусь сенсі, вони праві.                                                                                                                        

Одного вечора, коли місяць височить на небі, він відчуває потяг до зовнішньої стіни замку — місця, де Ліра колись стояла, сміючись з вітру, дражнячи його за його задумливий характер.                                   

Нічне повітря прохолодне, і несе в собі запах диких квітів.                                                                           

Доріан повільно видихає, проводячи рукою по своєму сріблястому волоссю. Він став старший. Мудріший. Вогонь його молодості пом’якшав, загартований часом і втратою.                                             

Але його серце все ще б’ється для неї.                                                                                                            

Він кладе руку на груди, відчуваючи слабкий теплий потік, що ніколи насправді не згасав. Останній слід її магії, чи, можливо, просто пам'ять про її дотик.                                                                                           

— Я не забуду тебе, — шепоче він, голос низький, але твердий. — Не в цьому житті, не в наступному.

Вітер зрушується, шелестить через дерева внизу. Легкий вітерець, м'який і теплий, торкається його шкіри. Він несе з собою найслабший запах диких квітів — тих самих, які Ліра колись вплітала у своє волосся.                                                                                                                                                              

Доріан закриває очі, повільна, болюча усмішка тягнеться на його губах.                                                      

Вперше за роки це вже не здається прощанням.                                                                                             

Це виглядає як обіцянка.