Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Коли він ходить по коридорах, він слухає голоси молодих чаклунів, що практикують свою майстерність. Маг вогню намагається стримати своє полум’я, молодий хлопець піднімає камені одним махом руки. Вони нагадують йому про неї. Як вона колись носила силу в своїх руках, наче це було найприродніше в світі.                                                                                                                                                                      

Елдрін знаходить Доріана, що стоїть біля вікна, заглиблений у роздуми.                                                     

— Вона б пишалася.                                                                                                                                          

Доріан міцно тримається за кам'яний підвіконник.                                                                                          

— Вона мала бути тут, щоб побачити це.                                                                                                         

Обличчя Елдріна м'якшає.                                                                                                                                

— Вона є.                                                                                                                                                            

Доріан не відповідає. Він не вірить у привидів. І все ж, щоразу, коли вітер проходить повз нього, як знайомий дотик, щоразу, коли чує сміх, що лунає по залах, щось глибоке в ньому болить.                        

Місяці минають, і руїни замку перетворюються на щось прекрасне.                                                             

Те, що колись було полем бою, відзначеним смертю та горем, тепер стало святилищем. Сім'ї, що втратили свої домівки через війну, знаходять притулок у стінах замку. Колись руйнуючі зали відновлено, але замість того, щоб заповнити їх дворянами та членами ради, Доріан приймає виснажених, забутих — тих, за кого б боролася Ліра.                                                                                     

Вночі він ходить коридорами, слухаючи шелест дітей, що сплять у своїх ліжках, звук життя, що повертається в місце, яке колись знало лише війну.                                                                                       

Але коли він досягає своїх покоїв, його зустрічає тиша.                                                                                  

Ліжко занадто велике. Кімната занадто порожня.                                                                                            

Кожної ночі він мріє про неї.                                                                                                                               

Одного вечора він виявляє, що його тягне до місця, де вона зробила свою останню жертву.                     

Великий знак, вирізьблений у землі, все ще слабко пульсує від сили. Він стає на коліна, його пальці обережно проводять по вирізаних символах, що згладилися від його дотику.                                             

Світ у мирі.                                                                                                                                                           

Люди процвітають.                                                                                                                                              

Вона врятувала їх.                                                                                                                                            

Його голос ледь чутний. — Але хто врятує мене?                                                                                           

Вітер шелестить через дерева. Небо тягнеться над ним, велике та непохитне. Він заплющує очі, чекаючи на відповідь, якої він знає, що не буде.                                                                                            

Але тоді — тепло розливається по його грудях. Шепіт торкається його вуха, ледь чутний, м'якший за сам вітер.                                                                                                                                                             

«Я завжди з тобою.»                                                                                                                                          

Його дихання затримується. Вперше за місяці його плечі тремтять — не від гніву, не від печалі, а від чогось іншого. Чогось легшого.                                                                                                                          

Надії.                                                                                                                                                                   

Він притискає тремтячу руку до грудей, де залишилось тепло.                                                                     

Він носитиме її з собою. В річках, що блищать магією. В академії, де молоді маги навчаються без страху. В святилищі, де втрачені знаходять домівку.