Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Доріан не повертається. Він вже знає, що Ельдрин стоїть за ним.                                                                

— Але що я можу вдіяти? — Його голос сиплий. — Вона віддала все, а я... — Він стискає кулаки. — Я не зміг її зупинити.                                                                                                                                              

— Їй не треба було, щоб ти її зупиняв, — каже Ельдрин. — Їй треба було, щоб ти жив.                              

Доріан різко видихає, його подих нестабільний.                                                                                            

Жити.                                                                                                                                                                   

Це звучить просто. Але без неї це здається неможливим.                                                                             

Але все ж, коли він встане, коли змахне бруд з плаща і повернеться до замку, він знає одне певно —він продовжить йти.                                                                                                                                                  

Для Ліри.                                                                                                                                                             

Для королівства.                                                                                                                                                  

Для любові, яку навіть час не може стерти.                                                                                                      

Щоб відкласти момент повернення до сну і всіх його кошмарів, Доріан вирішив взяти довший шлях. Заглиблений у свої думки, він раптово зупинився біля куща ароматних жасмінів. Сумніваючись, він все ж ступив у зарослі і опинився перед одиноким могильним каменем, на якому були вигравірувані лише два слова.                                                                                                                                                          

Брат Еліас                                                                                                                                                          

Його брат, з яким він провів так багато часу. Той, в якому він бачив свою давно померлу матір. Еліас слідував волі їхнього батька і вірив, що магія — це зло.                                                                                 

Спогад прорізав Доріана — на полі бою Еліас володів своїм мечем з смертельною точністю, вирізаючи всіх навколо себе. Він згадував, як у той останній момент їхні погляди зустрілися, але вони вже були чужими один для одного. Вони стояли по різні боки, кожен зробив свій вибір.                                            

І тоді Еліас впав на коліна, випускаючи останній крик, коли гострий меч проколов його тіло. Все сталося занадто швидко — Доріан не одразу зрозумів значимість цих подій для і без того, важкого серця.

Еліас, як принц ­— загинув на полі бою.                                                                                                           

Еліас, як брат — загинув в той момент, коли повернувся проти Доріана та Ліри.                                         

Доріан випірнув зі спогадів, його погляд затримався на камені.                                                                     

Моменти, як цей, висмоктують останні залишки життя з нього.                                                                      

Натомість дні минають, королівство процвітає, але Доріан залишається з привидами спогадів.              

Щоранку він прокидається до світанку і йде уздовж меж землі, його плащ розвівається за ним, поки він спостерігає за річками, що течуть з неймовірною ясністю, поля, що вибухають диким життям. Магія, яку Ліра вклала в землю, зробила більше, ніж просто зцілення — вона трансформувала все навколо. Дерева ростуть вище, ніж раніше, їхні листя тихо гудуть від енергії. Квіти розцвітають у кольорах, яких ніхто ніколи не бачив. Земля дихає її залишковою присутністю.                                                                    

І все ж, цього недостатньо.                                                                                                                                 

Її більше немає.                                                                                                                                                  

Доріан стоїть перед новозбудованою залою, стіни якої прикрашені і світяться рунами — його указ вирізьблений в камені над входом:                                                                                                                   

«Для всіх, хто володіє магією. Ви вільні.»                                                                                                       

Академія — це мрія Ліри, що стала реальністю. Більше не буде магів, що живуть у страху, полюючи чи змушених до рабства. Тут вони будуть навчатися, рости і захищати — а не руйнувати.