Читати книгу - "Нафта"

Так само й той вечір, вечір вісімнадцятого березня 1972 року завдавав Карловому серцю лише страшних, нестерпних болісних ударів. Невже такій людині, як Карло, багато важить те, що світ змінився? Чи немає його особистого внеску у цю зміну? Чи якщо він вплинув на цю зміну знехотя й нещиро, хіба він не боровся за володіння цим світом, яким би він не був? Ба більше, хіба така зміна не забезпечувала йому роботу й процвітання?

Але ж ні, позаяк те, що все навколо вже не таке, як колись, здавалось йому трагедією.

Цей жалюгідний світ прогресу, достатку, сексуальної свободи, боротьби з утисками, світ, де церковна влада сходить нанівець, де немає більше споконвічних панів, світ реформ, світ тривоги, завдяки якій безнастанно ведеться боротьба за свободу, не був зневагою його гарного смаку; й це не була лише гнітюча ностальгія за минулим, яка породила так багато чудового, таких прекрасних людей; це було справжнісіньке відчуття трагедії.

Карло хотів заночувати по дорозі у Флоренцію чи принаймні в Орв’єто; та його настільки нажахав цей світ, саме такий, яким він побачив його того пообіддя, при заході сонця, що чоловік поїхав у Рим, летячи щодуху на поганенькій автівці, винайнятій у «Ґерц» в аеропорту Мілан-Мальпенса. Була ніч. Попри втому, він радів одній думці: він побачиться з Карлом, попросить його, як завжди, піти гуляти вночі задля нього, щоб хоча б насолодитися усією самотністю, яка лиш можлива. І він, — добрий і ласкавий, такий, якими колись були люди, так само високоморальний і так само, як вони, здатний порушити закони лише з душевної чи нагальної необхідності, — послухається. Й ту самотність він вип’є до дна, без краплі жалю й без відчуття провини за своє сп’яніння, позаяк якби він відчув почуття провини за це сп’яніння, насправді б це прислужилося йому, аби зробити це сп’яніння ще сильнішим та болючішим, єдиним справжнім благом у житті.

Нотатка 61

КАРЛА БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ

Його гарна й багата оселя у кварталі Касіа, котрий став модним серед багатіїв на початку шістдесятих, стояла приємно безлюдна. Ніхто не знав, що він приїхав. Йому так кортіло сховатися у своєму барлозі, що він навіть не поставив машину в гараж. У вітальні було тихо й прибрано і все ж таки Карло відразу відчув, що щось не так.

Карло протягнув без Карла кілька місяців, ніби нічого не сталося. Кожна форма, бік, образ життя насправді досі самі по собі викликали у Карло біль. Дивно, що він почувався, ніби стікає кров’ю, коли бачив, як відчиняються скляні двері у ххх, чи обличчя кількох робітників у ліфті, чи ряд автомобілів, що зупинилися біля світлофора, під літнім сонечком у неділю. Втім, це природно на «уявному» етапі життя дрібнобуржуазійного інтелектуала. Це невроз. З ним можна прожити, як і з рештою всього, що існує в житті. Й, можливо, Карло жив би так безкінечно довго, якби так ніколи й не зустрів, не підкупив та не використовував Карла, бідолаху, який хтозна-куди подався бродяжити. Приводом для того, щоб ситуація, яка, зрештою, була приречена на зникнення, зникла, були обставини, що склалися: службове становище, якого досяг Карло в ЕНІ ххх

його влада ххх

протягом кількох місяців зійшли нанівець, звісно, Карло сам у тому винен, через те що сам створював собі неприємності, через насолоду від болю, якого заподіювало йому все на світі, але перш за все й, за даних обставин, через несподівану конкуренцію, яка стала очевидною лише кілька місяців тому, між ним та колегою-фашистом (чи принаймні таким він несподівано виявився), якого, ймовірно, «Італійський соціальний рух» запропонував як політичного опонента, який тепер неодмінно посяде місце того лівого католика, прокомуніста, яким був чи здавався дотепер Карло. Натомість чоловікові справді запропонували іншу посаду ххх ххх, але це було, аби відволікти увагу: навіть якщо його впливовість (з практичної точки зору) була майже тотожна тій, яка спостерігалася у Карло раніше, вона не була тією владою, якої він досяг «per gradus»[154], а отже не мала тих незворушних рис, що необхідні для справжньої влади. Це почало вимальовуватися й конкретизуватися у житті Карло, коли з’явився сіромаха Карл, і почало нікчемніти зі зникненням того ж таки Карла. Й це цілком об’єктивно. А те, що згодом Карло з власної волі захоче, щоб усе знікчемніло й зникло, наразі є лише ймовірністю, яка обернеться на дійсність після тривалого прихованого процесу, який відбуватиметься у його житті набагато пізніше.

Нотатка 62

ПОДІЇ, ЩО ТРАПИЛИСЬ ПІСЛЯ ЗНИКНЕННЯ КАРЛАa[155]

Та повернімося у 18 березня 1972 року, коли Карло ˂ ˃.

Сповнений розпачу, вимушений жити, радше ніж переживати очікування на другого Карло, завжди сподіваючись, що рано чи пізно він покажеться живий-здоровий, Карло зібрався прожити вечір так, як уже й забув, коли востаннє так робив. Як вчинити? Так, як він робив, коли довіряв своє справжнє життя Карлові? Але то мало сенс лише як слушна нагода, як практичний спосіб заповнити порожнечу. Хай там як, а щоразу, коли в життя приходять новини, якийсь час ти ще віриш у те, що їх можна скасувати й повернутися назад, щоб сміливо зустріти їх уже готовим; і саме тому відразу не проникаєш у їхній справжній сенс, на якийсь час відгороджуєшся від них чи навіть ставишся скептично, майже з усмішкою; ще й тому, що нове, — навіть найбільш розпачливе, — завжди несподівано збагачує життя, це щось, що стає дійсністю, відкривається. Карло розумів, що немає сенсу сподіватися на повернення Карла, що з ним назавжди покінчено, але одночасно з тим відчував, що попри все те, що наразі було трагедією, обов’язково надасть його життю іншого значення. Себто він ураз зрозумів найсуттєвіше з того, що слід було зрозуміти.

Біль, якого він зазнав, зустрівшись того пообіддя березня місяця 72-го року зі звичайнісінькими сторонами життя, надзвичайно легко було пояснити власне самим болем: він був чужим цьому життю; патологією; як це завжди трапляється, він виник і набув остаточних обрисів саме у мить надзвичайного щастя чи навіть тріумфу буття. Це було не що інше, як передчуття, що Карл зникне, власне, це й було зникнення Карла.

Перше рішення, на яке Карло спромігся, було найбільш природне: набратися хоробрості, знову відчинити двері, вийти, повернутися в машину, завести двигун і поїхати.

Можливо, саме через те, що все це було для нього «новим», Карло був сповнений рішучості; його підбадьорювало й те, як швидко він прийняв рішення. Він переносив зі свого