Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Карім приїхав за ними сам. Уперше в житті він тримав дитяче автокрісло і допомагав пакувати речі — з тією повагою і трепетом, якого Алія не очікувала побачити в чоловікові, якого колись боялася. Але зараз — це був інший Карім. Той, що торкався її плеча з ніжністю, цілував доньку в лоб перед сном і щоночі повторював їй:
— Ти — моя сім’я. Мій дім.

Маєток, де раніше панували тиша і холоди, тепер наповнився сміхом Айші, ароматами страв, які готувала Алія, і теплими вечорами втрьох. Карім постійно відкладав справи, щоб бути поруч — разом снідати, разом гуляти садом або проводити вечори на великій терасі з виглядом на море.

Айша бігала по галявині, а він ловив її, кружляв на руках, ніби намагаючись надолужити кожен рік, коли не був поруч. Іноді він сидів на землі поруч із нею, і вони разом збирали черепашки або будували з піску маленькі фортеці.

Алія ж спостерігала за ними, і її серце стискалося від тепла. Їй більше не потрібно було ховатися. Усі двері тепер були відчинені, і вперше за довгі роки вона почувалася захищеною.

Карім купував Айші книжки, влаштовував вечори казок. Він навчився заплітати доньці косички, іноді смішно, криво, але з неймовірною любов’ю.
— Моя принцеса має виглядати найкраще, — говорив він, дивлячись на доньку, а поглядом обіймаючи її маму.

А вечорами, коли Айша вже спала, Алія і Карім залишалися на терасі — під ковдрою, з гарячим чаєм у руках, і розмовляли. Про минуле. Про біль. Про мрії.

— Я хочу ще дітей від тебе, — сказав якось Карім. — Хочу дім, повен сміху і любові.

Алія усміхалася, дивлячись на нього з вірою. Її серце більше не було полонянкою страху. Воно знову належало Карімові. Повністю.

Вони планували подорожі вдвох. Планували школу для Айші. А головне — вони вчилися бути щасливими. Повільно. Ніжно. Правдиво.

Бо любов, яка пройшла крізь страждання, завжди має глибше коріння.