Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Життя в маєтку було сповнене тепла, дитячого сміху та вечорів, коли Алія і Карім засинали в обіймах одне одного. Їхнє щастя здавалося міцним і непорушним. Але саме тоді, коли серце починає розслаблятися, доля часто б'є найсильніше.

Алія не могла змусити себе покинути ресторан. Це була її маленька незалежність, її світ — місце, де вона почувалася сильною, впевненою в собі. Карім не раз просив її звільнитися, обіцяючи, що забезпечить її всім, чого вона побажає. Та Алія лише лагідно усміхалася:

— Це не про гроші, Карім. Це — частина мене.

Він більше не наполягав. Але тривога залишалась у нього в очах. Як і в її душі — після дивних, тривожних повідомлень, що почали приходити на її телефон.

«Ти моя»,
«Ти зруйнувала моє життя»,
«Він заплатить — через тебе»…

Номер був невідомий. Алія гортала ці повідомлення і щоразу видаляла, думаючи, що це просто чиясь хвороблива вигадка. Вона не хотіла турбувати Каріма. Не хотіла знову ставити їхнє життя під загрозу.

…Було пізно. Алія завершила зміну, переодяглася в кімнатці для персоналу і вийшла на задній вихід ресторану. Легкий вітерець ковзав щоками, а небо вже затягнулося зорями. Біля службового входу стояв охоронець — старший чоловік на ім’я Ібрагім, що завжди проводжав її до дороги.

— Доброї ночі, пані Аліє. Давайте я хоч Вам викличу таксі?

— Дякую, Ібрагіму, не треба. Зараз приїде Карім за мною… — усміхнулась вона.

Та раптом темрява розітнулась гучним ревінням мотора — чорний позашляховик загальмував перед ними з писком шин. Двері різко відчинилися, й із машини вибігли двоє в чорному.

— Пані! Назад! — крикнув Ібрагім і став перед Алією, витягаючи пістолет зі свого кобури.

— Не рухайся, старий! — крикнув один із нападників, наставляючи автомат.

Але Ібрагім не відійшов. Він, хоч і знав, що шансів майже немає, став між ними й Алією. Його очі світилися рішучістю й відданістю.

Перший постріл…
Другий…
Тіло Ібрагіма здригнулося і впало прямо до ніг Алії, залишивши на асфальті червону пляму.

— Ні!!! — закричала вона в істериці, сльози й крик змішалися в паніці.

Нападники схопили її. Вона пручалась, кричала, кликала на допомогу. Але вулиця була порожньою. За секунду її затягли в машину. Двері грюкнули, і машина зникла в темряві.

А на асфальті залишився лише бездиханний Ібрагім — відданий охоронець, який не вагаючись віддав життя за неї.