Читати книгу - "Тринадцята легенда"

Коли моє запитання геть загубилося в часі і я вже втратила певність, чи ставила його взагалі, Аврелій Відповів:

— Тому що я тут народився.

Я різко зупинилася. Аврелій побрів далі, не помітивши, який ефект справили на мене його слова. Мені довелося ледь не бігцем наздоганяти його.

— Аврелію! — вхопила я його за комір пальта. — Це правда? Ви тут народилися?

— Так.

— А коли?

На його обличчі з'явилася якась дивна сумна посмішка.

— У свій день народження.

Забувши про обачність, я стала наполягати.

— Зрозуміло, але коли саме?

— Може, десь у січні. А може, у лютому. Можливо, навіть наприкінці грудня. Приблизно шістдесят років тому. Боюсь, оце і все, що я знаю.

Я спохмурніла, пригадавши, як минулого разу він розповідав мені про місіс Лав і сказав, що матері в нього не було. Гаразд, але і названа дитина теж може принаймні знати, коли в неї день народження!

— Аврелію, ви хочете сказати, що ви знайда?

— Саме так. Я знайда.

Від розгубленості я не знала, що й казати.

— До всього звикаєш, і до цього теж, — мовив він, і мені стало соромно, що йому доводиться втішати мене через його ж власну біду.

— І ви звикли?

Він уважно поглянув на мене, явно вирішуючи, чи слід йому розкривати переді мною душу.

— Якщо щиро, то ні.

Ступаючи повільно і важко, наче каліки, ми рушили далі. Туман майже зник. Магічні обриси класичного парку втратили свою чарівливу загадковість і постали перед нами тим, чим насправді й були: занедбаними кущами й живоплотами.

— Отже, місіс Лав… — почала я.

— Знайшла мене. Саме так.

— А вашими батьками були…

— Не маю уявлення, хто був моїми батьками.

— Але ж ви знаєте, що народилися тут, у цьому будинку?

Аврелій засунув руки глибоко в кишені. На його обличчі з'явився напружений вираз.

— Це важко пояснити, тим паче що я не маю жодних доказів. Але я знаю, що тут народився. Я це дійсно знаю.

Аврелій кинув на мене швидкий погляд. Я глянула на нього у відповідь, очима заохочуючи його продовжувати.

— Інколи людина підсвідомо набуває знань. Знань про себе. Таким чином вона дізнається про той час, коли ще була неспроможна щось запам'ятати.

Я кивнула.

— У ніч, коли мене знайшли, — говорив далі Аврелій, — тут, в Енджелфілді, сталася велика пожежа. Про це мені розповіла місіс Лав, коли мені було дев'ять. Казала, що не могла не розповісти: коли вона вперше взяла мене на руки, моя одіж відгонила димом. Тоді я пішов дивитися на згарище. І тепер приходжу сюди постійно. Пізніше я знайшов в архіві місцеву газету з повідомленням про пожежу. У всякому разі….

У його голосі чітко чулася вдавана безтурботність людини, яка розповідає щось дуже для неї важливе, історію настільки для неї дорогу і виплекану, що її значущість доводиться вбирати в одіж байдужної легковажності — на той випадок якщо співрозмовник не виявить належного співчуття.

— У всякому разі, щойно я прийшов сюди, то відразу ж усе відчув і збагнув. Тут — мій дім, сказав я собі. Тут я з'явився на світ. Жодних сумнівів бути не може. Бо я це знаю і відчуваю.

З останніми словами Аврелія його вдавана байдужість несподівано зникла, і в голосі з'явилася схвильована проникливість. Він прокашлявся.

— Звісно, я не думаю, що хтось мені повірить, бо не маю фактичних доказів. Лише збіг дат і неясні спогади місіс Лав про мою пропахлу димом одіж. І все. А ще — моє власне переконання.

— Я вірю вам, — мовила я.

Аврелій прикусив губу і відвернувся.

Наша розмова, його щирість, оцей туман несподівано вивели нас немовби на півострів взаємної довірливості, і я відчула, що ось-ось розповім йому те, чого ніколи й нікому не наважувалася розповісти. Уже готові слова миттю влетіли зграєю птахів у мою свідомість і враз упорядкувалися в речення, яким не терпілося зірватися з вуст. Наче вони довгі роки чекали цього моменту.

— Я вірю вам, — повторила я, не встигаючи вимовляти слова, що нетерпляче юрмилися в горлі. — Я теж мала колись схоже відчуття. Знання того, що, здавалося б, знати неможливо. Це підсвідоме знання. Воно походить з того періоду життя, коли людина ще не в змозі щось запам'ятати.

І тут я знову побачила оте! Краєм ока я помітила, як неподалік щось ворухнулося і в ту ж мить зникло.

— Ви його помітили, Аврелію?

Він поглянув туди, куди і я, — на піраміди класичного парку і далі.

— Що саме? Ні, я не помітив нічого.

Воно щезло. А може, ніколи там і не з'являлося…

Я повернулася до Аврелія, але було вже пізно. Я втратила самовладання, а разом із ним — і момент щирості.

— А у вас є день народження? — спитав Аврелій.

— Так, у мене є день народження.

Усі слова, що їх я так і не спромоглася вимовити, повернулися кудись туди, де вони тихенько переховувалися всі ці роки.

— А ви дозволите мені занотувати дату? — з ентузіазмом запитав він. — Щоб згодом надіслати вам картку з вітаннями.

Я вимушено всміхнулася.

— Мій день народження вже скоро.

Аврелій розгорнув маленький синій записничок, поділений на місяці.

— Дев'ятнадцятого, — сказала я, і він зробив запис.

Олівець у його величезній долоні здавався зовсім маленьким — із зубочистку завбільшки.

Місіс Лав вив'язує п'ятку на сірій шкарпетці

Коли задощило, ми накинули капюшони й хутенько подалися до церкви, щоб там перечекати негоду. На ґанку станцювали джигу, струшуючи з одягу дощові краплі, а потім зайшли всередину.

Ми сіли на лавку біля вівтаря. Я невідривно дивилася на склепінчасту стелю, доки мені не закрутилася голова.

— Розкажіть мені про те, як вас знайшли, — попросила я.

— Я знаю тільки те, що мені розповідала місіс Лав, — відповів Аврелій. — І саме це можу вам переповісти. І, звичайно ж, про мою спадщину.

— Ви маєте спадщину?

— Так. Нічого особливого. Не те, що зазвичай мається на увазі, коли говорять про спадщину, але все одно… Я навіть зможу вам її показати — трохи згодом.

— Було б цікаво поглянути.

— Я тут думав… Дев'ята — ще рано для кави з тістечком, бо нещодавно був сніданок, еге ж? — Це було сказано із заклопотаною гримасою, яка з наступними словами перетворилася на сяючу посмішку — Тому я подумав: чи не можу я запросити міс Марґарет на другий сніданок об одинадцятій? Тістечка й кава — що ви на це скажете? Вам не завадить підкріпитися. А я