Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Наталю! Чи вам не сором, — казала Маргарита Миколаївна, — ви ж грамотна, розумна дівчина; у чергах брешуть чорт зна що, а ви повторюєте!

Наталя зашарілася й з великим запалом заперечила, що нічого не брешуть і що вона сьогодні на власні очі в гастрономі на Арбаті бачила одну громадянку, яка прийшла до гастроному в черевиках, а як стала біля каси платити, черевики їй з ніг зникли й вона зосталася в самих панчохах. Очі вирячені! На п’ятці діра. А черевики ці чарівні, з того самого сеансу.

— Отак і пішла?

— Отак і пішла! — вигукувала Наталя, ще більше жевріючи через те, що їй не вірять. — Та вчора, Маргарито Миколаївно, міліція чоловіка зі сто вночі забрала. Громадянки з цього сеансу в самих панталонах бігли Тверською.

— Ну, певна річ, це Дар’я розказувала, — казала Маргарита Миколаївна, — я давно вже за нею помічала, що вона страшенна брехуха.

Кумедна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Наталі. Маргарита Миколаївна подалася до спальні й вийшла звідти, тримаючи в руках пару панчіх та флякон одекольону. Сказавши Наталі, що вона теж хоче показати фокус, Маргарита Миколаївна подарувала їй панчохи і скляницю й сказала, що просить її лише за одне — не бігати в самих панчохах Тверською й не слухати Дар’ю. Розцілувавшись, господиня й служниця розсталися.

Відкинувшись на зручну, м’яку подушку крісла в тролейбусі, Маргарита Миколаївна їхала до Арбату[264] й то думала про своє, то прислухалася до того, про що шепочуться двоє громадян, що сиділи попереду від неї.

А ті, зрідка озираючись з осторогою, чи не чує хто, перешіптувались про якусь нісенітницю. М’язистий здоровань з проворними свинячими оченятками, що сидів край вікна, тихо казав маленькому своєму сусідові про те, що довелося запнути домовину чорним покривалом…

— Та не може бути, — вражаючись, шепотів маленький. — Це щось нечуване… А що ж Желдибін зробив?

Посеред рівного гудіння тролейбуса чулися слова від віконця:

— Карний розшук… скандал… ну, чиста тобі містика!

З цих уривчастих шматочків Маргарита Миколаївна якось склала щось доладне. Громадяни шепотіли про те, що в якогось мерця, а якого — вони не називали, сьогодні ранком з труни викрали голову! Й от через це той Желдибін так хвилюється тепер. А двоє, що шепочуть в тролейбусі, також мають якусь причетність до обкраденого небіжчика.

— Чи поспіємо по квіти заїхати? — непокоївся маленький. — Кремація, ти кажеш, о другій?

Нарешті Маргариті Миколаївні набридло слухати ці таємничі теревені про викрадену з домовини голову, й вона зраділа, що їй пора виходити.

За кілька хвилин Маргарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівським муром на одній з лавок, помістившись так, що їй було видно манеж[265].

Маргарита мружилася на яскраве сонце, згадувала свій сьогоднішній сон, згадувала, як саме рік, день у день, година в годину тому, на тій самій лаві, вона сиділа поруч із ним. І так само, як і тоді, чорна торбинка лежала поруч із нею на лаві. Його не було поруч цього дня, та розмовляла подумки Маргарита Миколаївна все ж таки з ним: «Якщо ти засланий, то чому не даєш знати про себе? Воно ж дають люди знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чогось цьому не вірю. Отже, ти був засланий і помер… Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті свободу жити, дихати повітрям». Маргарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: «Ти вільна… Чи я держу тебе?» Потім заперечувала йому: «Ні, що це за відповідь! Ні, ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільною».

Люди проходили побіч Маргарити Миколаївни. Якийсь чоловік скоса глянув на гарно вбрану жінку, принаджений її вродою та самітністю. Він кахикнув і примостився на краєчку тієї самої лави, на якій сиділа Маргарита Миколаївна. Набравшись духу, він почав:

— Безперечно гожа днина сьогодні…

Та Маргарита так похмуро поглянула на нього, що він підвівся й пішов.

«Ось і приклад, — подумки казала Маргарита тому, хто володів нею, — чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені нудно, а в цьому ловеласі[266] немає нічого прикрого, хіба що глупе слово «безперечно»? Чого я сиджу, мов та сова, під муром сама? Чого я виключена з життя?»

Вона зовсім засумувала й похнюпилася. Та тут та сама хвиля очікування і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її удруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь галас міста щораз то виразніше чулися наближувані удари барабана й звуки трохи фальшивих сурм.

Першим показався кінний міліціянт, що ступом їхав повз огорожі саду, а за ним троє піших. Услід повільно їхала вантажівка з музикантами. Далі — звільна посувалася похоронна новенька відкрита машина, на ній домовина уся у вінках, а по рогах плятформи — стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.

Навіть на відстані Маргарита розгледіла, що обличчя людей, котрі стояли в похоронній машині та супроводили покійника в останню путь, якось дивно розгублені. Найдужче знати це було стосовно громадянки, яка стояла в лівому задньому розі автомарів. Повні щоки цієї громадянки наче зсередини розпирало ще більше якоюсь пікантною таїною, в заплилих вічках грали двозначні пломінці. Здавалося, що от-от, ще трішки, і громадянка, не стерпівши, мигне на покійника й скаже: «Чи бачили ви щось таке? Чиста містика!» Настільки ж розгублені обличчя були й у піших супровідників, які, числом чоловіка з триста приблизно, поволі йшли за похоронною машиною.

Маргарита проводжала очима ходу, прислухаючись, як затихає вдалині сумовитий турецький барабан, що виробляв одне й те саме «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від того «бумса»! Ах, бігме, дияволові б я заклала душу, аби лиш довідатись, живий він, чи ні? Цікаво б знати, кого це ховають з такими дивними обличчями?»

— Берліоза Михайла Олександровича, — почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАССОЛІТу.

Здивована Маргарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, очевидно, безшумно підсів до неї в той час, коли Маргарита задивилася на процесію і, слід гадати, з розгуби уголос задала своє останнє запитання.

Процесія тим часом стала призупинятися, очевидно, затримувана спереду світлофорами.

— Так, — правив невідомий громадянин, — дивний в них настрій. Везуть покійника, а думають лише про те,