Читати книгу - "Пророчиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тягнути далі не можна.
Тому вирішив спробувати провести цей прийом за п’ять секунд: подав голову назад, сильніше впершись потилицею в дуло, тоді різко, поки Зарудний не оговтався, смикнув головою праворуч, відчуваючи, як здирається шкіра з черепа, водночас відштовхнувся руками від стіни, ледь зігнув ноги в колінах, вигнувся назад і щосили влупив головою, точно знаючи, де у ворога обличчя.
Зарудний був вищим за Сергія.
Коли проводиш «гангстерський» прийом, важливо цілити в самий центр писка, лупити в ніс, юшити його — це боляче і несподівано воднораз. Та через невеличку різницю в зрості удар прийшовся трошки нижче, в щелепу, губи, зуби. Завдаючи удару, Горілий при цьому крутнувся довкола власної осі, розвертаючись для переходу в атаку.
Палець Зарудного все ж таки натиснув на спуск.
Гримнув постріл. Куля влипла в стіну.
Й одночасно в хату ввірвалися троє, один вирізнявся статурою — той самий велетень, із Вольдемарових людей. З увімкненими ліхтариками в руках вони нагадували лицарів-джедаїв зі світловими мечами, тоді як пістолети в їхніх руках на зброю чомусь зовсім не були схожі. Безцеремонно відштовхнувши Горілого, велетень осліпив Зарудного ліхтариком, інші двоє обеззброїли, притиснули до стіни.
— Не чекав? — важко дихаючи, запитав Горілий. — За Шполу та за всіх інших отримаєш просто зараз. Дякую за зауваження.
Його трусило — адреналін кипів у крові.
Хотілося всадити в Демона всю обойму, а перед тим — дати в морду, звалити з ніг, топтати, топтати, топтати… Може, він спробував би так зробити, і ці троє, навіть велетень, не зупинили б його, та ззаду почувся спокійний рівний голос:
— Все, начальнику, досить. Погрався — хоре, тепер це наша пісочниця.
У мерехтливе світло ступив через поріг Вольдемар Шульга. Пальто було розстібнуте, руки тримав у кишенях, скельця окулярів відбивали свічкові блиски.
— Не грається тут ніхто, — огризнувся Сергій, але послухався, зробив кілька кроків назад, даючи дорогу несподіваному партнерові.
— Якраз грається, — не змінюючи тону, заперечив Воля. — Скотина, а говорить усе правильно: Горілий грався з тобою, чуєш ти, Демоне? Вірніше — ми з тобою гралися. І запис вівся, причому не тільки на той диктофон, який ти розгатив. Там, — Вольдемар кивнув, — у посадці, машина наша стоїть. На начальникові — мікрофончик, маленький, диво техніки. А в машині — приймач, хитрий такий прилад, ловить і акуратно записує звуки на відстані до кілометра. Між лісосмугою і хатою — щонайбільше метрів п’ятсот. Тож аудіоверсія начальникових запитань і твоїх вичерпних відповідей існує в одному, проте якісному примірникові.
— Якби… якби я його зразу…
— Ризик був, — погодився Воля. — Але начальник сам на нього пішов. Я припустив — тобі цікаво буде до кінця все дослухати. Ну, ми теж підстрахувалися: весь час ти був на прицілі. Знаєш, що таке снайперська гвинтівка Драгунова з інфрачервоним прицілом? Думок вона не читає, але в мене такий спеціаліст — ти б рипнутися не встиг. Реально.
— Так, значить, — сказав Зарудний. — Змовилися, значить… Обложили… Тепер що? Торгуватися ти будеш? Банкуй, Вольо, банкуй, заслужив.
— Про що мені з тобою домовлятися? — не здивовано — просто з цікавістю запитав Вольдемар. — Тут багато вже говорилося, і я хочу тобі щось пояснити. Дійде до тебе, не дійде — мені насрати. Бо тепер мені зовсім не цікаво, які висновки ти зробиш зі сказаного мною і чи зробиш їх колись узагалі. Ти теж послухай, начальнику, — закликав він Горілого. — Тобі, на відміну від цього колишнього Демона, це ще знадобиться.
— Чому ти його постійно начальником дражниш? — підполковник, навіть оцінивши й визнавши повну власну безпорадність та особистий програш, все одно намагався тримати марку й зібрати докупи рештки гордості. — Фуфел він останній, ти-то мусиш розбирати!
— Як бачиш — не такий уже останній і не зовсім фуфел, — Воля знову зосередився на Зарудному. — А начальник він реальний. Гадаєш, ти начальник? Хто тобі це сказав? Твої наставники в ментівській академії? Чи друг твій, той, із народних депутатів? Не начальник ти. Начальників можна вбити, можна покалічити, залякати можна — вони теж люди. Їм можна навіть зарплату платити за те, що такі хороші начальники. Але купити справжнього начальника — о! — Воля виставив перед собою зігнуту в лікті руку. — А тебе купили. Причому навіть не за гроші, хоча, думаю, бабло тобі засилали регулярно. Коли за діло, а частіше — просто так, доглядали за покупкою. Ти служив тим, заради кого ламав пальці дверима таким, як Коля Коваленко. Хай не дуже він розумний, хай сірий і дрібненький, але тобі особисто він нічого не зробив. Тобі наказали — ти виконав. Слуга ти. І такі, як ти — слуги, або навіть служки. Розумієте це, тому й біситеся. Бо насправді господарюємо в місті ми. Я, той-таки Паша Нікітин. Ось про кого я думав — фуфло, а він іще й більш-менш гідно тримався, міг же колегу твого колишнього, Момота, здати, навіть, мислю собі, у глибині душі хотів. Аж бач — вистояв… Система міліцейська, яку ти і такі, як ти, наказами змушуєте працювати і під себе підганяєте, а у вас не виходить ні хріна, на нас і таких, як ми, працює з дорогою душею. Бо надає послуги, за які ми платимо. А ми без крайньої потреби, коли вже зовсім припече, коли не можна інакше, нікого не судимо, не саджаємо, справ замовних не фабрикуємо, і тим більше — не закриваємо. Може, у нас і не так, як у тій Європі чи там Америці. Зате — по-чесному, бо бєспрєдєл повинен померти в дев’яностих. Він сам себе і знищив. Ось що я вам усім хотів сказати, — Вольдемар зняв окуляри й обернувся до Горілого. — Іди, начальнику. Далі вже ми самі. Ти свою справу зробив.
Він це так промовив, що сперечатися чи заперечувати відпала всяка охота.
Горілий востаннє наблизився до Зарудного, якого далі тримали за руки люди Шульги, мовчки взяв у велетня ліхтарик, посвітив у лице підполковнику, намагаючись прочитати щось на його обличчі чи в його очах. Щось таке, що зародило б десь глибоко в Сергієвій душі сумнів: ось чиню я зараз неправильно, треба не так — не тут і не так.
Зарудний, коротко глянувши на нього, плюнув презирливо, відвернув обличчя.
Хай собі.
Повернувши ліхтарик, Горілий вийшов із хати.
Пішов прямо, не озираючись, застебнувши плямисту куртку, піднявши комір, глибоко запхнувши руки в кишені.
Чекав за спиною пострілу.
Епілог
…Коли в селі Шаповалівка під Конотопом, у тій-таки поганій хаті, де вже напередодні вбили двох, знайшли тіло начальника карного розшуку підполковника Володимира
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пророчиця», після закриття браузера.