Читати книгу - "Чвара королів"

— Вже те лихо, що мерці почали ходити, — мовив він до Джона, перетинаючи крихітне село, — а тепер Старий Ведмідь ще й хоче, щоб вони забалакали? Нічого доброго з того не вийде, кажу тобі. Та й хто сказав, що кістки не можуть брехати? Чого б це людина померла і з того раптом стала чесніша? Чи хоча б розумніша? Мерці, мабуть, страшенно нудні створіння, завжди на все скаржаться: то їм земля холодна, то надгробок бідненький, а чого в нього більше черв’яків, ніж у мене…

Джон мусив зігнутися, щоб пройти у низькі двері. Підлога всередині була земляна. Жодних меблів, жодних ознак, що тут колись жили люди, не рахуючи купки попелу під діркою-димарем у даху.

— Яка жалюгідна домівка, — вимовив він.

— Та я майже в такій самій народився, — оголосив Скорботний Ед. — Щасливі, безтурботні роки. Халепа почалася пізніше.

Один з кутів хати займала суха солом’яна підстилка. Ед зиркнув на неї з жагою в очах.

— Усе золото Кастерлі-на-Скелі віддав би, щоб знову переночувати на постелі.

— Хіба оце постіль?

— Якщо вона м’якша за голу землю і має над собою дах, то це постіль. — Скорботний Ед нюхнув повітря. — Гноєм смердить.

Сморід був дуже слабкий.

— Старим гноєм, — зазначив Джон. Здавалося, в хаті вже досить довго ніхто не жив. Ставши на коліна, він пошукав у соломі руками чогось захованого, тоді обійшов круг стін. На все те пішло небагато часу. — Тут нічого нема.

Іншого він і не чекав. Білодерево було вже четверте село, яке вони проминали дорогою; в усіх робилося те саме. Людей — нікого, всі втекли разом з убогим майном і тваринами, яких тримали. В жодному селі не було ознак нападу чи бою. Вони просто… спорожніли.

— Як гадаєш, що з ними сталося? — спитав Джон.

— Щось гірше, ніж можна собі уявити, — припустив Скорботний Ед. — Ну, я може й уявив би, та краще не буду. Якщо вже ідеш навпростець до жахливого кінця, то хоч не думай про нього заздалегідь.

Коли вони вийшли з хати, двоє хортів саме рознюхували навколо дверей. Інші собаки нишпорили селом. Чет гучно шпетив їх на всю губу повним люті голосом; здавалося, лють ніколи його не полишала. Світло, що падало крізь червоне листя йому на обличчя, запалило чиряки ще яскравішим вогнем, аніж зазвичай. Коли він побачив Джона, то звузив очі; великої любові між ними не водилося.

Інші хати теж не виказали ніяких страшних таємниць.

— Пішли! — каркнув Мормонтів крук, злетів на оберіг-дерево і всівся над головами. — Пішли, пішли, пішли!

— Дичаки жили у Білодереві ще рік тому.

Торен Рідколіс більше скидався на вельможу, ніж сам Мормонт, бо мав на собі тьмяно-блискучу чорну кольчугу пана Яремії Рикера і його карбований панцир. Важка опанча, багато підбита соболями, застібалася срібними схрещеними молотами Рикерів. Колись усе те належало панові Яремії… але життя його забрав упир, а Нічна Варта не гаяла нічого цінного після померлих.

— Рік тому на престолі панував Роберт, а у державі — мир, — зазначив Ярман Парогач, дебелий неквапливий чолов’яга, що в цьому поході очолював сторожові роз’їзди. — За рік багато чого може змінитися.

— Одне лишилося тим самим, — заперечив пан Маладор Кляск. — Що менше дичаків, то менше клопоту. Я за ними не журитимуся, хай там що з ними сталося. Усі вони — наскочники та горлорізи, хай їх лихо вхопить.

Джон почув згори шурхіт червоного листя. Дві гілки відхилилися, і між ними він побачив маленького чоловічка, що ліз деревом вправніше за білку. Бедвик мав зросту не більше за п’ять стоп, але його вік виказували сиві пасма у волоссі. Інші розвідники кликали його Велетнем. Він всівся у розгалуженні дерева просто в них над головами і гукнув:

— На півночі видно якусь воду. Може, озеро. На заході кілька крем’яних пагорбів, не надто високих. Більше нічого не видно, панове.

— Може, станемо тут табором на ніч? — спитав Рідколіс.

Старий Ведмідь зиркнув угору, шукаючи клаптика неба серед блідого гілля та червоного листя оберіг-дерева.

— Ні, — відповів він. — Велетню, скільки нам лишилося денного світла?

— Три години, пане воєводо.

— Рушимо далі на північ, — вирішив Мормонт. — Якщо дістанемося того озера, станемо табором на його березі. Може, трохи риби зловимо. Джоне, принеси папір — давно вже час написати маестрові Аемону.

Джон розшукав у своїх саквах пергамен, перо та чорнило і приніс їх князеві-воєводі. «У Білодереві» — нашкрябав Мормонт. — «Четверте село. Усі порожні. Дичаки зникли.»

— Знайди Тарлі та простеж, щоб він оце відіслав, — мовив воєвода, передаючи листа Джонові. А тоді свиснув, підкликаючи крука. Той злетів донизу і сів на голову коневі.

— Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав.

Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж із половиною коней.

Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники.

Дорогою Джон стяг рукавицю, щоб