Читати книгу - "Чвара королів"

Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верболозу клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь ґрати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова.

— Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема.

— Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг».

— Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути.

Північні сніговії часто означали для людей смерть.

— Чи знайшлося щось важливе у Білодереві?

— Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку.

Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього:

— Тепер лети додому, сміливцю. Додому.

Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами та злетів у небо крізь гілля дерев.

— Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад…

— Ти й досі своєї співаєш?!

— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.

Сем спромігся на кволу посмішку.

— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку показати Джонові, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.

«Дивний цей світ» — подумав Джон. — «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»

— Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем?

— Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом…

— Там не досить дахів на всіх нас.

Джон сів у сідло, всміхнувся Семові на прощання і поїхав геть. Валка вже вирушила в путь, тож він об’їхав село довкола, щоб уникнути найгіршої тисняви. Білодерева він уже надивився вдосталь.

Привид виник з підліску так раптово, що бахмутик сахнувся і став дибки. Білий вовк полював далеченько від шляху загону, та не набагато вдаліше, ніж вислані Рідколісом по дичину мисливці. Ліси стояли такі ж порожні, як села. Про це розповів якось увечері Дивен коло вогню.

— Ми ж їдемо великим загоном, — мовив Джон. — Може, дичину розлякав наш галас у дорозі.

— Щось їх таки налякало, то вже напевне, — погодився Дивен.

Коли коник заспокоївся, Привид легко потрусив поруч. Джон нагнав Мормонта, коли той оминав великий кущ глоду.

— Птаха відіслано? — спитав Старий Ведмідь.

— Так, пане воєводо. Сем навчає їх говорити.

Старий Ведмідь пирхнув.

— І сам перший пошкодує. Вражі діти галасують, як навіжені, та хоч би раз сказали щось путнє.

Вони їхали далі мовчки, доки Джон не мовив.

— Якщо мій дядько теж бачив усі ті селища порожніми…

— …то напевне вирішив з’ясувати, чому вони спорожніли, — закінчив за нього Мормонт. — І напевне, хтось чи щось не схотіло, щоб він дізнався. Прикро, але… коли ми з’єднаємося з Кворином, нас разом стане три сотні. Хай який ворог чекає на нас попереду, легко він з нами не впорається. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас» — подумав Джон.

Ар’я IV

Річка скидалася на блакитно-зелену стрічку, що сяяла під вранішнім сонцем. Мілке прибережжя рясно поросло очеретом; на поверхні Ар’я вгледіла водяну змію, яка швидко розтинала воду, лишаючи за собою рясиці. В небі виписував ліниві кола яструб.

Здавалося, що тут панує мир та спокій… аж поки Кос не знайшов мерця.

— Онде в очереті, — вказав він, і Ар’я побачила. То був вояк, добряче напухлий, що втратив уже всякий вигляд та подобу. Набряклий зелений кобеняк зачепився за гнилу колоду; обличчя об’їдала зграйка крихітних сріблястих рибок.

— Казав же, що тут є мертв’яки, — оголосив Ломик. — Я ще у воді смак відчув.

Коли мерця побачив Йорен, то сплюнув.

— Дубарю, ану подивися, що там у нього є цінного. Кольчуга, ніж, гроші… що знайдеться.

Йорен ударив мерина острогами та в’їхав до річки, але кінь застряг у м’якому намулі, а далі за очеретом вода глибшала. Йорен виїхав назад сердитий, а коня до колін укрила бура слизька грязюка.

— Тут ми не перейдемо. Косе, гайда зі мною вгору течією, пошукаймо броду. Воте, Герене — ви униз. Решта чекає тут. Виставте варту.

Дубар знайшов на поясі мерця шкіряного гаманця, де було чотири мідяки та пасемце білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломик і Торба роздяглися голяка і залізли в річку; Ломик ухопив жмені слизького намулу і став кидатися ним у Мантулика з вереском «Намулик! Намулик!». Всередині хури залаявся Рорж, погрожуючи та вимагаючи його розкувати, поки немає Йорена, та ніхто не зважив. Курц голими руками упіймав рибу; Ар’я підгледіла, як він це робить, стала над мілкою заболонню спокійна, мов тиха вода, і викинула руку стрімко, мов змія, щойно риба наблизилася. Справа здалася їй легшою, ніж ловити котів. Адже риба