Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Ці спогади й досі з ним. І сьогодні він, як завжди, намагався оживити їх у пам’яті, безпорадно хапаючись за їхні уламки, мов за місячні промені. Час від часу йому вдавалося впіймати один і пірнути в нього з головою. Це було наче магія. У голові його невпинно лунала та сама стара пісня:

Димні кілечка —

Куди відлітають?

Димні кілечка,

Де з вітром блукають?

Сині кілечка, димна вервечка —

Знову про тебе мені нагадають…

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

22 вересня 1986 р.

Коли Евелін Кауч увійшла до зали, місіс Тредґуд спала і її справжній вік несподівано відчутно проступав на обличчі. Лише тепер Евелін усвідомила, якою старою є її подруга, і, зрозумівши це, злякалася. Вона обережно потермосила літню жінку.

— Місіс Тредґуд!

Місіс Тредґуд розплющила очі, пригладила волосся й одразу ж заговорила:

— Евелін! Давно ви тут?

— Ні, я щойно підійшла.

— От і добре. І не дозволяйте мені спати в день відвідувачів. Обіцяєте?

Евелін сіла і простягла подрузі паперову тарілку, на якій були сендвіч із барбекю, лимонне тістечко, виделка й серветка.

— Ох, Евелін! — місіс Тредґуд випросталася в кріслі. — Де ви це взяли? У нас у кафе?

— Ні. Я приготувала це спеціально для вас.

— Справді? Благослови Боже вас за добре серце.

Евелін вже помітила, що останні пару місяців її подруга схильна була плутатися в часі, минулому й теперішньому, і часом називала її «Клео». Іноді місіс Тредґуд сама ловила себе на цьому і сміялася, та останнім часом вона чимраз частіше не помічала цього за собою.

— Пробачте, що я тут так задрімала. Але не тільки я — усі ми тут зморені.

— Як, хіба ви не можете спати вночі?

— Люба, останніми тижнями тут ніхто очей склепити не може. Веста Едкок узяла звичку цілу ніч балакати по телефону. Вона телефонує всім, від президента до мера. Навіть англійській королеві дзвонила, щоб поскаржитись на якісь нещодавні події. Сичить, наче стара кішка, і до ранку людям не дає спокою.

— Господи, чому б їй просто не зачиняти за собою двері?

— Вона й зачиняє.

— Тоді чому з її кімнати не приберуть телефон?

— Люба, прибрали вже, тільки вона цього не знає і вперто продовжує дзвонити.

— Господи! Вона… божевільна?

— Ну, скажімо так, — лагідно промовила місіс Тредґуд. — Вона наче в цьому світі, а ніби й ні.

— Так. Гадаю, ви маєте рацію.

— Люба, я дуже хотіла б запити мій пиріг чимось прохолодним. Не принесете мені напою? Я б сама пішла, але я вже так погано бачу, що навряд чи в автоматі щілину знайду.

— Зараз, звичайно. Пробачте, що сама вам не запропонувала.

— Ось мої п’ять центів.

— О, місіс Тредґуд, припиніть ці дурниці. Дайте, я куплю вам випити. Заради Бога.

Але міс Тредґуд категорично відмовилася:

— Ні. Візьміть ці гроші, Евелін. Ви не повинні витрачати на мене власні кошти, — наполягала вона. — Я не стану пити, якщо ви не дасте мені сплатити за це.

Урешті-решт, Евелін узяла в неї п’ятака й купила їй напій за сімдесят п’ять центів, як робила завжди.

— Дякую вам, люба… Евелін, я колись казала вам, що ненавиджу брюссельську капусту?

— Ні. Чому ви її не любите?

— Не знаю. Просто не знаю. Але я люблю все інше в родині овочів. Але тільки не мороженими чи консервованими. Люблю свіжу солодку кукурудзу, лімські боби, стару добру спаржеву квасолю і смажені зелені помідори…

Евелін сказала:

— А ви знали, що помідор — це фрукт?

— Невже? — здивувалася місіс Тредґуд.

— Точно фрукт.

Місіс Тредґуд була остаточно спантеличена.

— Не може бути! Усі ці роки, все своє життя я вважала його овочем і подавала як овоч. А насправді помідор — фрукт?

— Так.

— Ви впевнені?

— Атож. Я пам’ятаю це з уроків домоведення.

— Ні, в мене це просто в голові не вкладається. Краще робитиму вигляд, що ніколи про таке не чула. Ну, а брюссельська капуста — овоч, хіба ні?

— Так-так.

— Гаразд. Тепер мені краще. До речі, а як щодо квасолі звичайної? Ви ж не запевнятимете мене, що вона теж фрукт?

— Ні, вона овоч.

— От і добре.

Стара жінка доїла своє тістечко, а потім щось згадала й посміхнулася.

— Знаєте, Евелін, минулої ночі мені наснився чарівний сон. Він здавався таким реальним. Я бачила маму й татка Тредґудів, як вони стоять на ґанку старого будинку і махають мені, щоб я підійшла… І дуже скоро до них долучаються Клео, і Альберт, і всі Тредґуди, і хором починають кликати мене. Я так нестерпно хотіла до них, але знала, що не можна. Я сказала їм, що не можу підійти, принаймні доти, доки місіс Отис не покращає. А мама своїм ніжним тихим голоском відповіла:

— Ну, ти все ж поквапся, Нінні, бо ми всі на тебе чекаємо.

Місіс Тредґуд розвернулася до Евелін.

— Іноді мені просто не терпиться потрапити на небеса. Ох, як не терпиться! Перше, що я там зроблю, це відшукаю Залізничного Білла — вони так і не з’ясували тоді, хто це. Звичайно ж, він був кольоровий. Та я впевнена: це не завадить йому бути з нами на небесах. Як гадаєте, Евелін, я зустріну його на небесах?

— Упевнена, що зустрінете.

— Що ж, якщо хто й заслуговує на рай, то це він. Я лише сподіваюся, що, побачивши, одразу впізнаю його.

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

3 лютого 1939 р.

Кафе було під зав’язку забите залізничними робітниками, у яких саме випала обідня перерва. Тож Ґрейді Кілґор зайшов прямо до кухні й дзвінким голосом гукнув:

— Чуєш, Сипсі, зроби мені тарілку зелених помідорів і трохи чаю з льодом, гаразд? Я поспішаю.

Сипсі простягнула Ґрейді тарілку, і він пішов з нею назад до кафе.

Зима 1939 року була п’ятою поспіль, коли Залізничний Білл здійснював набіги на потяги. Побачивши детектива, Чарлі Фаулер, інженер «Південної залізниці», сказав:

— Гей, Ґрейді, я чув, минулої ночі старий Білл узяв ще один потяг. Ви що там, йолопи залізничні, взагалі не збираєтесь його ловити?

Усі зареготали. Ґрейді підсів до прилавка і взявся за обід.

— Хлопці, можете сміятися скільки влізе, але це в біса не смішно. Це вже п’ятий потяг за останні два тижні, який пограбував той сучий син.

Джек Баттс хихикнув.

— Цей хлопець-нігер змусив тебе добряче побігати, еге ж?

Вілбур Вімз, що сидів поряд із ним, посміхнувся і став жувати зубочистку.

— Я чув, він розкидав цілий