Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Покров 📚 - Українською

Читати книгу - "Покров"

3 439
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покров" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 91
Перейти на сторінку:
Валю всадовили в інвалідний візок.

— Усе життя про це мріяла, — мовила баба Ната щиро. — Щоби отак… уся сім’я… разом…

— Тепло, — прошепотіла Мар’яна.

— Тепло, — тато розумів.

— Ми про дім твоїх батьків згадали, Валю, — Аїда рвалася до бою. — Хочемо переїхати туди всією сім’єю.

— Мені там подобалося, — підпряглася Мар’яна. — І дім — я пам’ятаю! — гарний такий. Аж три кімнати, кухня велика.

- І літня кухня! — Аїда. — А сад… Який сад гарний!

Валя слухав ошелешено.

— Тату… Ти проти?

— У селі не так просто жити… — мовив розгублено.

— Твої ж батьки жили! А вони — інтелігенція. Усе життя викладали, а не коровам хвости крутили. Хіба ми гірші? — не здавалася Аїда.

— У селі чоловічі руки сильні потрібні… - гірко усміхнувся тато.

— У селі ти зможеш рухатися! Їздити по подвір’ю, виїжджати на луки, у ліс. А що тут? Чотири стіни! — Аїда хильнула чарочку, тому правда лилася гола.

— Так усе це… заради мене? — допетрав тато, захитав головою. — Ні, не треба… Я і так… Ні!

— Послухай мене, зятю, — бабця підсіла ближче до Валі. — От нащо ти своїм дівчатам крила обрізаєш? Вони тут мені вже дірку в голові пробили з тим селом. Я ж там не була, не знаю — може, і гарне. А може, і слова доброго не варте. Хай поїдуть! А? Подивляться… Може, та хата вже завалилася давно. А ти тут зі мною поки побудеш. Ти тещі не бійся. Жити не страшно, зятьку, коли теща поряд. Еге ж?

Валя усміхнувся знічено. Глянув на Аїду.

— Що скажеш, Адочко?

— Ми з Мар’яною поїдемо, — загорілась царівна. — Завтра ж.

Назавтра не вийшло. До середини березня Аїда з Мар’яною робили все, щоби Валя не переривав курс реабілітації, розпочатий у лікарні: домовлялися з фізіотерапевтами і масажистами, аби ті відвідували хворого в хатинці на ДВРЗ, шукали необхідні ліки. Мар’яна самостійно робила татові уколи — дався взнаки майданівський досвід, Аїда вперто продовжувала працювати в архіві.

— Усе ж гроші!

Грошей не вистачало катастрофічно. Одного дня Мар’яна навіть подумала: усе марно, злидні поглинуть їх усіх скоріше, ніж вони спробують з них видряпатися. Показала бабі Наті каблучку з гіацинтом.

— У ломбард понесу.

Бабця каблучку роздивилася прискіпливо.

— Не шкода? — спитала онуку.

Мар’яна згадала Хотинського… Здивувалася: серце не відгукнулося щирим схвилюванням, лише розгубленим мордуванням — що ж з ним робити, з Хотинським, що?! І з Пітером, хоч би живий лишився! Може, не думати про них, аж поки Ярко не розшукає її. Кривошиїха ж обіцяла.

— Не знаю…

— Значить, не шкода, — постановила бабця, каблучку в онуки відібрала. — Сама продам, бо в ломбарді добру ціну не дадуть.

— А тобі дадуть? — щодня Мар’яна все відкривала і відкривала для себе бабцю Нату: ох, не все бабця про себе розповіла!

— Хіба я дарма так багато років прожила? — відповіла бабця по-одеськи, запитанням на запитання, а увечері принесла гроші. Як на Мар’яну: наче жменю діамантів з рук збула.

— Уже їдьте хату дивитися, — наказала доньці й онуці. А Валя нагадав: ключі від дорошівських хоромів, які дісталися йому від батьків у спадок, зберігаються в хрущовці на Воскресенці на верхній полиці шафи, разом з улюбленою авторучкою тата і маминими окулярами…

Урбаністки Аїда з Мар’яною зустріли натуру в необмеженій цивілізацією кількості насторожено: Аїда хоч лісом на столичній околиці в дитинстві блукала, а Мар’яна все життя на асфальті, тільки й того, що кілька разів навідувала татових батьків у селі, а більше старі в Київ натурпродукт возили. Рейсовий автобус лишив мандрівниць на обписаній матюками бетонній зупинці при дорозі посеред лісу. Від шляху в ліс — ґрунтівка і кривий, наче з ним щодня автівки цілуються, вказівник «ДОРОШІВКА, 2 км».

— Чудова прогулянка! — оптимістично завірила Аїда, першою занурилася в ліс.

Мар’яна повільно йшла позаду, вдивлялася в темні соснові хащі, посеред яких окремими острівцями біліли берізки, намагалася підбадьорити себе химерними мріями: от п’ята ранку… Сонце сходить, Мар’яна в спортивному костюмі й кросівках вдихає чисте повітря, біжить лісом… Оцим лісом! Щодня! Навіть якщо замість сонця падає дощ! Щодня?… Оцим лісом?… А рятуйте!

— Мамо! — зупинилася, чоботи в багнюці, біля ніг — першоцвіт. — Квіти… — розчулилася, забула бідкатися.

— Он уже дахи, — відповіла Аїда. Придивилася. — Хоч би хто жив у тій Дорошівці, бо як людей поряд не буде, навряд ми тут зможемо.

Дорошівка зустріла десятком живих обійсть упереміш із десятком мертвих. Охайний «журавель» кланяється, дорога хоч і в ямах, та асфальтована, на розі під пишною сосною обеліск із червоною зіркою, на ньому перелік прізвищ дорошівців, загиблих у боях із фашистом; навпроти зачинений кіоск із табличкою «ПРОДАМ», а вже при самому лісі на пагорбі, вкритому першою сміливою травицею, руїни колись великого панського маєтку — лиш одна будівля, наче приклеєна збоку, і досі мала дах, стіни… Тільки й того, що вікон не лишилося. Були би вікна — в сад дивилися би: і досі вражав величчю старих розлогих яблунь і груш.

Мар’яна дивилася на поруйнований маєток.

— Як дивно… Що татові батьки купили хату саме тут, де колись жили Дороші.

— Дивно те, що ти задарма витратила стільки часу на тих Дорошів! — відповіла мати.

«Ярко — Дорош…» — подумала Мар’яна. Посеред руїн — тіні, шепіт… Ярема з курильні вийшов, люлька в роті, чуб сивий, а очі молоді… Пані Станіслава затягує корсетом сухий стан, підкладає вату під всохлі груди…

Мар’яна відкинула химери, взяла матір під руку.

— Ходімо татову спадщину шукати. Я вже й не пам’ятаю, в якому кінці села хата. Вишні, здається, під парканом росли.

Допомогли люди. Поява незнайомих жіночок пробудила тиху Дорошівку — хазяї виходили до воріт, віталися.

— А ви чого до нас?

— Озерови тут колись жили. Ще за радянських часів… Де їхня хата, не підкажете?

Старі селяни ще пам’ятали Валиних батьків, згадували їх шанобливо — роботящі й ніколи не матюкалися! — а коли дізналися, що син Озерових з сім’єю хоче до Дорошівки перебратися, аж хрестилися, так раділи. Дай би Бог, до всіх покинутих обійсть люди повернулися! Бо ж без сліз дивитися неможливо, як спорожнілі хати тримаються стінами з останніх сил, чекають на живий дух, падають, не дочекавшись…

— А Озерових хата ще справна, дах цілий, — до Мар’яни й Аїди приклеїлася така собі Марія, говірка жіночка під п’ятдесят, взялася провести. — Минулої зими птахи вікно розбили, так сусідський Іван нове скло вставив, — розповідала. — Справна хата — жити можна. Ви тільки переїжджайте. Толоку зорганізуємо, за день лахміття розметемо.

Зовні дім Озерових виглядав досить пристойно: дерев’яні стіни обкладені цеглою, дах справний, димар цегляний, двері важкі дубові.

Усередині

1 ... 63 64 65 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покров"