Читати книгу - "Чорне Сонце"

– А ще лучче було б, – сказав Папа, – якби оце кінь та бричка. Давненько я так не їздив!

Челядь делікатно змовчала, бо де ж узяти того коня і ту бричку?

Чи варто тут згадувати, що було на столах? Поросята печені, курчата, гусята, гарячі домашні ковбаси, вареники, дичина, карасі, раки… Ні, вже легше перелічити те, чого не було. А не було там тюльки й картоплі в «мундирах». Однак про картоплю Папа не заїкнувся, а, обвівши кислим поглядом пляшки з напоями, раптом виголосив оту свою крилату історичну фразу:

– Що ж це виходить, товариші таращанці? Згноїли буряк, що нема самогонки? Не-ха-ра-шо.

І ніхто не второпав, чи то він жартує, чи натякає всерйоз (наче ж не в тому гуморі, щоб жартувати), але переглянулися, пошепталися, набралися духу, і невзабарі вродилася на столі, ні, не пляшчина, а сулія! І коли налили з неї Папі, то вже ніхто не посмів доторкнутися до коньяку, всі пили білу, Папа пив білу, а сам червонів, червонів і зробився як буряк, лисина й та взялася червоними плямами, і вся його голова тепер скидалася не просто на велетенське яйце несусвітнього птаха, а була схожою на гігантську крашанку.

Було ще багато застольних промов і запевнень, що буряк буде впорано до морозів, навіть гичку не дамо на поталу, стачить державі і людям, тільки ж і ви, Юхиме Петровичу, не забувайте про нас, частіше навідуйтесь, будьте нам за рідного батька, а там уже як батько скаже, то так і буде. Ура!

Мабуть, саме ота сулія стала причиною того, що сталося потім. Уже як вивозили Папу з лісу глупої ночі, то водій чи розгубився, що має такого пасажира, чи й він десь хильнув, та навряд; видно, просто побоявся впритул під’їжджати до «Чайки» і зупинив свого «газика» кроків за п’ять од неї. Але ті п’ять кроків треба було перейти через болотяку, майже через багнюку, і Папа ступив у неї так відважно, що ледве висмикнув ногу, а потім, коли висмикнув другу, то раптом так і застиг на одній нозі, як чорногуз. Тільки бузько стоїть рівненько, а Папа похитувався-коливався, і було дивно, як він, такий важкий та тлустий, тримається на одній нозі. І коли його обступили зувсібіч, простягаючи руки, аби підтримати, тоді й почули отой чудернацький вигук, який примусив усіх завмерти.

– Стой! – Папа так і крикнув: не «стій», а «стой», як кричать у кінофільмах прикордонники до шпигунів, і далі коливався на одній нозі, наче надутий міхур на нитці.

Усі заціпеніли, дехто також застиг із піднятою ногою, бо саме такої миті заскочила його Папина команда, і тепер лишалося тільки ловити, який наказ буде далі. Але далі замість наказу Папа видихнув зовсім несподіване:

– Галошу загубив.

Ще якусь мить усе німувало, ще всім не доходило, про що йдеться, та потім, леле, що тут зчинилося! Челядь метнулася шукати ту галошу, зачавкотіла грязюка, заблимали сірники, всі заходилися місити й перемішувати болотяку – спершу мацали ногами, а далі й руками м’яли-переминали багнюку, стогнали, кректали, і тільки Папа так і стояв нерухомо, щоправда, стояв уже на двох ногах, наче хотів цим сказати, що він без галоші не ступить далі ні кроку.

Та де ж вона, клята, ну де? Як крізь землю провалилася.

Уже й метнулись до «хатки» тихенько, чи він її часом не забув – ніде немає, уже й розвернули якусь машину фарами до місця згуби, але ті фари лиш вихопили з пітьми заляпані з голови до п’ят людські постаті, забризкані грязюкою обличчя, на які лячно було дивитися. Що не чоловік, то й мара.

І навіть Папі стало не по собі, й урвався йому терпець. Він раптом зрушив з місця й, не дивлячись під ноги, пішов до своєї «Чайки», хтось із його людей миттю відчинив дверцята, проте, перш ніж сісти в машину, Папа ще на якусь хвилю зупинився, озирнувся і, гидливо сіпаючи ніздрями, обвів очима районну челядь. Потім ще й підняв руку і товстим, коротким пальцем посварився десь у пітьму.

* * *

Він мовчав цілу дорогу. В салоні було темно, і люди, які їхали разом з ним, думали, що Папа заснув. Та навіть якби він просто мовчав, ніхто б не наважився обізватися.

Можливо, він і справді був задрімав, але десь через півгодини, коли вже вихопилися за Білу Церкву, знов пролунало оте його «стой!» Різко, зненацька – хіба що камінь не здригнувся б від того вигуку.

– Стой! – крикнув Папа. – Світло! Щось ногу здавило.

Коли спалахнуло світло, Папа опустив голову і довго кліпав червоними поросячими повіками:

– От чорт! – пробурмотів сам до себе. – Дві галоші натяг на один черевик.

Кентавр

1

Якби Вілен Покотило прокинувся на тому світі в пекельному казані, то це було б щастям порівняно з тим, що сталося насправді. А то ж просто якесь наслання. Прочумався він серед поля у скирті соломи – не прочумався, а якась темна сила підкинула ним і поставила на ноги, хоч Віленом іще водило, заточувало, нудило, марудило, зуби цокотіли від холоду, а бідна його голівонька розривалася. Це, либонь, чи не вперше в житті Вілен Покотило отак сьорбнув через край, що й досі не приходив до тями.

«Де я?!» – тяжко зворухнулася перша думка, і від того поруху ледь не розсипалися всі мізки. Віленові навіть почало ввижатися, ніби в оцій його голові, що на в’язах, усередині є ще одна голова, й ота, що всередині, більша за оцю, що зверху. Тому вона так і тисне. І раптом виштовхнула іще одну думку: сьогодні ж конференція!

Вілен Покотило закліпав на годинник: до районної конференції, на якій він мусив виступати з головною доповіддю про кролівництво, залишалось… сорок сім хвилин. Можна було ще встигнути, якби Вілен знав, де він оце опинився і в який бік йому поспішати. То не біда, що при ньому немає доповіді, – він знав її на зубок, пам’ятав кожне словечко, кожну цифрочку, і в цьому питанні рівні йому не було. Хтось пустив навіть чутку, що Вілен потайки від апарату ось-ось захищатиме дисертацію в Білоцерківському сеге інституті на тему кролівництва.

Тут, мабуть, варто пожертвувати стрімкістю цієї карколомної оповіді задля ближчого знайомства з нашим героєм. Вілен Покотило, інструктор відділу учнівської молоді ЦК комсомолу, відзначався в роботі особливим завзяттям. Рвучкий, хапливий, аж дещо нервовий у рухах, він був з отих енергійних хлопців, що можуть зламати макогін і в макітрі.