Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Луїс лише кивнув і продовжив снідати. Перед ним стояла тарілка «Какаових ведмедиків». Це був улюблений сніданок Ґейджа, і сьогодні Луїсу захотілося з’їсти саме його. «Ведмедики» були огидними на смак, та Луїсу все одно хотілося саме їх. Він вбрався в найкращий костюм — не в чорний, чорного в нього не було, а в темно-сірий. Помився, поголився, зачесав волосся. Він виглядав непогано, попри абсолютний шок.

Еллі надягнула блакитні джинси та жовту блузку. На сніданок вона взяла з собою фотографію. Це фото Рейчел зробила «полароїдом»[113], який Луїс та діти подарували їй на минулий день народження. На світлині Ґейдж сидів на санчатах «Спідвей», які тягнула Еллі, і всміхався з глибин зимової куртки «Сірз». Рейчел вдалося підловити момент, коли Еллі озирнулася через плече і всміхнулася Ґейджу. А Ґейдж сміявся у відповідь.

Еллі тримала в руках фотографію, але практично не розмовляла.

Луїс був нездатен побачити, у якому стані його дружина і дочка. Він знову і знову прокручував в уяві той нещасний випадок, от тільки уявний фінал дуже різнився від реального. Тут він був прудкішим, і все закінчувалося тим, що Ґейдж отримував на горіхи за те, що не хотів спинятися, коли його кликали.

І тільки Стів зрозумів, що Рейчел та Еллі терміново потребували допомоги. Він заборонив їм іти на ранкові оглядини (хоча «оглядини» — мабуть, недоречне слово, адже труна була закритою. «Якби вона була відкритою, то всі б нажахано вилетіли з зали, включно зі мною», — подумав Луїс). Рейчел протестувала. А Еллі сиділа мовчки і непорушно — розглядала світлину.

Саме Стів зробив Рейчел критично необхідний укол і дав Еллі випити чайну ложку безбарвної рідини. Зазвичай Еллі скиглила і комизилася, коли в неї намагалися влити якісь ліки, та цього разу вона випила їх, навіть не скривившись. До десятої ранку малá спала, стискаючи в руках ту фотографію з Ґейджем, а Рейчел сиділа перед телевізором і дивилася «Колесо Фортуни». На питання Стіва жінка відповідала повільно і відсторонено. Вона все ще виглядала неадекватно, але той божевільний погляд, який схвилював і налякав Стіва зранку, зник.

Усі організаційні клопоти взяв на себе Джад. Він займався ними так спокійно і методично, як і три місяці тому для власної дружини. Перш ніж Луїс рушив на церемонію прощання, Стів відвів його вбік:

— Якщо вона буде в стані це витримати, я відвезу її туди після обіду.

— Гаразд.

— До того часу дія уколу мине. Твій друг містер Крендал сказав, що посидить з Еллі вдома.

— Згода.

— І пограється з нею в «Монополію» чи щось таке…

— Угу.

— Але…

— Згода.

Стів замовк. Вони стояли в гаражі. У лігві Черча, куди кіт притягував мертвих птахів та пацюків. Тих, за яких Луїс відповідав. Надворі квітнув сонячний травень. Під’їзною доріжкою стрибала вельми заклопотана вільшанка. Вона, певно, мала якісь важливі справи.

— Луїсе, — мовив Стів. — Ти маєш опанувати себе.

Луїс глянув на Стіва з ввічливим здивуванням. Він не надто уважно прислухався до того, що говорив друг, — думав лише: якби був хоч трохи прудкішим, міг би врятувати синові життя, — та краєм вуха вловив останні слова.

— Не знаю, чи ти помітив, — зауважив Стів, — та Еллі практично заніміла. А Рейчел у такому шоці, що, мабуть, не розуміє, де вона взагалі перебуває.

— Звісно! — з притиском відповів Луїс. Він сам не знав, чому казав саме так і саме це.

Стів поклав руку на плече Луїсові.

— Лу, зараз ти потрібен їм більше, ніж будь-коли в житті. Можливо, навіть більше, ніж будь-коли в майбутньому… Будь ласка, друже… Я можу зробити твоїй дружині укол, але… бачиш, Луїсе, ти маєш… о Боже, Луїсе… Блядь, ну що за хуйня тут коїться!

Луїс з легкою тривогою спостерігав, як Стів зірвався на крик.

— Звісно, — мовив він.

Подумки Крід знову бачив, як Ґейдж біжить через моріжок до дороги. Вони гукали, аби він повернувся, та він усе біг уперед: це ж гра, мабуть, така — втікати від татка й мами. І тут вони щодуху кинулися за ним, Луїс швидко випередив Рейчел, та Ґейдж усе ще був надто далеко. Ґейдж сміявся, це ж така весела гра — втікати від татка, — і Луїс так непростимо повільно скорочував відстань між ними, і Ґейдж вибіг з ділянки на узбіччя траси № 15, і Луїс благав Бога, аби малий оступився та впав — коли маленькі діти швидко бігають, вони завжди падають, бо тільки в сім-вісім років людина вчиться повністю контролювати свої рухи. І Луїс благав Бога, аби Ґейдж упав, упав, так, упав, і розбив носа, голову, будь-що, і хай би були пластирі й перев’язки, але вже чути з-за повороту гуркіт страхітливої вантажівки, тієї жахливої вантажівки на десяти колесах, яка постійно їздила туди-сюди між Бенгором та заводом «Орінко» в Бакспорті. Він усе гукав Ґейджа на ім’я й вірив, що син почує його і зупиниться. Здавалося, Ґейдж починав розуміти, що гра закінчилася, що батьки так не кричать, коли це просто гра, і він намагався загальмувати, та тут грюкіт вантажівки став настільки гучним, що виповнив собою увесь світ. Луїс кинувся вперед у напівпольоті, і його розпластана на землі тінь була подібна до тіні «Стерв’ятника» над інистою травою на полі місіс Вінстон того березневого дня, і йому здавалося, що він уже вхопився пальцями за легеньку Ґейджеву куртку, а потім раптовий рух уперед — і малого вже винесло на дорогу, — вантажівка стає громом, вантажівка стає сонячними відблисками на хромованому корпусі, вантажівка стає утробним, пронизливим ревінням двигуна. Це було в суботу, три дні тому.

— Зі мною все гаразд, — відповів він Стіву. — Мені вже час іти.

— Опануй себе і допоможи їм, — попросив Стів, витираючи сльози на очах рукавом піджака. — Так ти і собі допоможеш. Ви маєте пройти через це разом, Луїсе, всі троє. Це єдиний спосіб, тільки так.

— Маєш рацію, — погодився Луїс, а в його свідомості все починалося з самого початку, тільки цього разу йому вдалося стрибнути далі, він міцно вхопився за куртку Ґейджа і нічого цього не було.

А коли відбулася та сцена у Східній залі, Еллі безцільно мовчки пересувала свою фішку