Читати книгу - "Знахар"

Так він собі думав, і що думки в нього, як завжди, мусили виражатися діями, то на першому ж роздоріжжі, біля хреста спинив коні, аж ті задніми копитами загребли сніг, кинув віжки кучерові, вистрибнув і, з непокритою головою вдивлявся в маленьку бляшану, почорнілу від іржі фігурку Христа.

— Дякую Тобі, Боже, дякую Тобі, Боже! — шепотів він.

Лешек завжди вважав себе віруючим, уважав тим певніше, що його ніколи не мучили жодні поважні сумніви. Із дитинства вихований у релігійному дусі, він ніколи не відзначався особливою ревністю, і хоча й не занедбував релігійної практики, визначеної Костьольом, проте дотримувався її мінімально. Ось чому для нього самого ця молитва під хрестом на роздоріжжі була явищем незвичайним. Досі він не знав, що таке молитва, і які глибокі відчуття вона може породити.

Коли він знову сів у сани, то відчував, як у ньому щось утишилося, заспокоїлося, проясніло. Він більше не думав погано про материн вчинок, зате намагався зрозуміти її. І водночас зросло усвідомлення щастя, яке на нього чекало.

Радолишками поїхали чвалом і звернули на гостинець, що провадив до Прокопового млина. Коли під’їхали, насувалися вже ранні зимові сутінки.

Біля дверей стояв наймит Віталіс.

— Тут мешкає панна Вільчурівна? — запитав Лешек.

— Хто?

— Панна Вільчурівна.

— Не знаю. Тут такої немає. Хіба що це панна Марися?

— Так, так! — Лешек вистрибнув із саней. — Де ж панна Марися?

— Та пішла до містечка. Дорогою сюди ви б її могли зустріти.

— Але не зустрів. Чи швидко вона повернеться?

— Певне, швидко.

— Тоді я почекаю.

Із дверей визирнула Зоня.

— Якщо ви такі ласкаві зачекати, то, мабуть, зручніше буде в кімнатах. Або, може, у прибудові, у Марисі… Будь ласка, сюди.

Вона витерла руки фартухом і провела Лешека до кімнати в прибудові. Знайшла на припічку сірники й засвітила лампу. Лешек роззирнувся довкола. Тут було бідно, але чистенько.

— Марися, певне, невдовзі прийде. До містечка пішла, — заговорила Зоня. — А ви, пане інженере, бачу, цілком одужали, слава Богу.

— Одужав.

— Це справді щастя. Коли вас і Марисю сюди привезли, то страх було дивитися. Крові стільки, що хай Бог милує! Ми вже й молитви за вмираючими читали. Якби не Антоній! Та що там казати! — вона промовисто змахнула руками.

— Який Антоній? — здивувався Лешек.

— Антоній Косиба, знахар, він тут мешкає.

— Тут мешкає?!

— Ну, а де ж? Але тепер він у в’язниці. Але тут він живе, сюди й повернеться. Це ж якраз тут, отутечки на цій лаві він вас рятував, склеював і зшивав, — захихотіла Зоня. — Криваві плями довелося потому склом зішкрябувати, бо не відмивалися. А її, Марисю, на цьому столі оперував. З вами справи погані були, але для неї вже й надії жодної не було. Вона й не дихала зовсім. Кістки в мозок повпивалися. Доктор, коли вас забирав до автомобіля, то сказав, що їй уже капут. Їй, бідоласі, хіба що труна потрібна, каже, а шкода, бо гарна дівчина. Правду кажучи, цілий тиждень ніхто й сказати не міг, що вона житиме. Антоній навіть чемойдан із тими докторськими штуками вкрав, щоб її рятувати. Доглядав її вдень і вночі. Уже й сам не знав, що вдіяти. Навіть вівчаря з Пічок наказав покликати, щоб той вроки зняв. А вона все як мертва була. Нарешті, коли я білу курку під вікном зарізала, тоді допомогло.

Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.

— А чи тепер панна Марися цілком здорова? — запитав Лешек.

— Їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, — засміялася Зоня. — От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.

— Яку гризоту?

— Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.

— Ну, це дурниці! А що ще?

— Та ж через Антонія. За оту крадіжку і що він, начебто незаконно лікує, його на три роки до в’язниці посадили.

— Це неможливо!

— Можливо, бо посадили.

І Зоня докладно розповіла Чинському, як усе було.

— Радилися ми тут, як його рятувати, але який же тут може бути рятунок, — закінчила вона. — А тепер звиняйте, мені до господарства треба. Марися, певне, хутенько надійде.

І вона вийшла, а Лешек розчулено почав роздивлятися інтер’єр кімнати. У всьому вбачалося Марисине замилування до чистоти й естетики. Скільки ж напрацювалися її бідолашні рученята!

«Відтепер цьому кінець!» — думав він, і його охоплювала невимовна радість.

За вікнами падав лапатий сніг, дедалі густіший і густіший.

«Щоб вона тільки не заблукала», — хвилювався Лешек.

І раптом почув тупання в сінях. Був упевнений, що це вона. Стояв посеред кімнати й чекав. Двері відчинилися. Марися зупинилася на порозі, скрикнула й замалим не впала, якби він вчасно не підхопив її. Тримав ув обіймах, обсипав поцілунками вуста, очі, від доторку його рук танув сніг на її пальтечку.

Марися поступово опритомнювала.

— Кохання моє єдине, — шепотів він. — Щастя моє… Нарешті ти зі мною, жива й здорова, і моя… Усе піднялося проти нас, але тепер нас ніщо не розлучить, ніщо не розділить… Певне, ти думала, який я поганий, що забув тебе… Але це неправда! Присягаюся, що це неправда! Скажи, що ти мені віриш!

Марися притулилася до нього.

— Вірю, вірю, вірю…

— І кохаєш мене досі?

— Кохаю. Кохаю дужче, ніж будь-коли раніше.

— Сонце моє! Скарбе мій! А скажи, ти ж не думала про мене погано?

Помітив у її очах вагання.

— Поганого не думала, — озвалася вона врешті. — Ні. От тільки було мені страшенно