Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Любов — це сила і краса життя, запорука його вічного тривання. Під час війни навіть трупоголові політичні генерали гаразд розуміють це і так чи інакше (найчастіше — незграбно й примітивно) намагаються знайти для солдатів якісь замінники справжньої, природної любові, високих почуттів і ще вищих захватів. Майже у всіх арміях світу існують польові публічні будинки для санітарної гігієни стройового складу, пропагандистські центри випускають безліч ілюстрованих видань для тих, хто завтра може бути вбитий або скалічений, і, ясна річ, на сторінках тих видань не відретушовані портрети вождів і політичних лідерів, а відверті знімки оголених до краю прекрасних дівчат, якими згодом будуть обклеєні зсередини танки, броньовики, військові дизелі й тягачі і навіть генеральські лімузини. Мій трофейний дизель, на якому я доїхав до Ельби, теж мав таку «портретну галерею», і пряме й непряме начальство, завжди прекрасно проінформоване своїми лакизами, зуммерило мені з усіх своїх вузлів зв’язку: «Слухай, капітане! Що ти там ховаєш у своєму дизелі? Може, дозволиш глянути хоч краєчком ока?»

«Красная Армия всех сильней!» Ми не тільки співали це, а й мали тверде переконання, що ми справді найдужчі, найсправедливіші, найчистіші. «Жди меня, и я вернусь, только очень жди». А хтось там в Політуправлінні Червоної Армії дає команду видрукувати в бібліотечці журналу «Красноармеец» оповідання Мопассана «Справа пані Люно», і ми, захлинаючись у морях власної крові, не можемо стямитися від обурення: як же так — для наших чистих душ і такі брудні оповідання?

На Сандомирському плацдармі прокотилася зірочка Юлії Григорівни, Юлі, Юленьки. Я вже був тоді капітаном, командував окремим дивізіоном тяжких 160-міліметрових мінометів, страшна зброя, не відома ніяким арміям світу, крім нашої, вже й не залпи, а якесь позасвітнє ревіння, сорокакілограмові міни летять на п’ять кілометрів, падають на німців, як авіабомби — такі б нам міномети в сорок першому році, а не оті ротні самоварики, що чхали м’ячиками завбільшки з кулачок! До мене їхало начальство з малих і великих штабів, для інспекції і просто подивитися, товклися в нас політвідділівці, кореспонденти, по-заячому нашорошували вуха смершівці, щоб навіть вітер не заніс до ворога таємниці про цю зброю. Одним словом, я звик до того, що в дивізіоні вічно товчуться якісь люди, тому не здивувався, коли мені сказали, що майор Фортунатов, з політвідділу дивізії, привіз якусь кореспондентку. Фортунатова ми звали Жировим Валетом, такий це був ферт, завжди зодягнений, мов намальований, чорні вусики, масні губи, ніби щойно закусив жирним, у животі — завжди кілька наркомівських стограмівок, щасливчик! і вже коли він узявся супроводжувати якусь кореспондентку, то тут щось є. О, недаремно, ні, в степах гули гармати! Або ж нею опікується дуже високе начальство, або ж сама вона — ласий шматочок, якого Жировий Валет нізащо не промине, щоб не проковтнути.

Хіба знаєш, де бродить твоя доля і на яких ангельських крилах вона спуститься до тебе?

З штабів на передову спускається і сиплеться що? Накази, матюки, рідше — ордени й медалі. Але щоб краса та ще отака!

Ферт привів кореспондентку просто на вогневу, бо я був там, не схотів іти до свого штабу, щоб зустрічати гостей. Занадто багато честі! Зима на Віслі була вся розмазана в туманах, брудних танучих снігах, в багнюці. За всю війну не пригадував я своїх солдат і себе самого такими забрьоханими по самі вуха, як тоді. Але не час було чистити пір’я. Ще удар — і кордон Німеччини, а там і звіряче лігво самого фюрера. і коли вже на те пішло, то всі оці політвідділівськї фортунатови з своїми дамочками тільки заважають нам робити своє святе діло!

Та мій бойовий запал вмить згас і розтанув, як роса на сонці, щойно я побачив те, що йшло поперед Жирового Валета, вело його за собою, мов на невидимому налигачі, володарювало і царствувало не тільки над цим фертом, а й над усім, що було довкола: над холодним туманом, розритою землею, над залізними мінометами і залізними солдатськими душами, над просторами і загубленим серед них збаранілим і засліпленим од такого видива капітаном Сміяном.

Я тягнув долоню до своєї шапки-вушанки, рука не гнулася в лікті, пронизана вологою шинеля сковувала мої рухи, ніколи в житті не почувався я таким незграбним, недоладним, неоковирним, як перед цією легкою прекрасною істотою, ніжнолицьою, блакитноокою, з небесним усміхом на знадливих, як самий гріх, устах.

Отетерілий від цієї краси, я спершу й не помітив, що в кореспондентки на шинелі (до речі, з генеральського сизо-блакитного тонкого сукна) майорські погони, а коли усвідомив це, то ще з більшою запопадливістю потягнувся своєю долонею-лопатою до шапки, а рука не гнулася, шинеля стояла на мені лубом, і весь я був ніби здерев’янілий, мов бовван безсловесний.

Жировий Валет вивихнувся з-за плеча жінки, мабуть, хотів начальственно гримнути на мене, але вона владно зупинила його помахом пальчика і ласкаво звернулася до мене:

— Не треба козиряння, капітане. Не будьте педантом. Вам це зовсім не лйчить. Давайте знайомитись. Юлія Григорівна, а для вас можна просто — Юлія.

І подала мені ручку, про яку співається в нашій пісні: «Подай рученьку, подай біленьку…»

Я тицьнув їй свою грубу, брудну клешню і прохрипів своїм бліндажним басом:

— Капітан Сміян. Микола Федорович.

— Микола? — чомусь зраділа Юлія. — Ах, як прекрасно! Це ж Миколай! Вас називали Миколаєм? Всі Миколаї — угодники. А ви?

Угодники-догодники. Знайшла де питати! Я сотворив якусь незграбну подобизну усмішки на своїй мармизі, ніяк не міг спам’ятатися від цього щастя, що налинуло на мої залізні міномети, налинуло й пролине, а ми зостанемося в своїй загрубілості, в солдатській знемозі і світлій людській тужливості за красою і ніжністю. Політвідділівський ферт знову роззявив свого рожевого ротика з-під закручених вусиків, щоб дати мені якісь керівні вказівки, але Юлія Григорівна, або просто Юлія, якимсь надземним чуттям вгадавши його намір, знов наставила на Жирового Валета ніжний свій пальчик і вередливо промовила:

— Майор, я сама скажу, коли потрібна буде ваша допомога! Запам’ятайте це, прошу вас.

— Так точно! — гаркнув Валет.

— Ви не розгубили мою апаратуру?

— Ні в якому разі, товаришу майор!

— От