Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

А Доутрі майже весь час, вільний від роботи й від сну, перебував з ув’язненим у каюті Майклом. Той дуже хутко навчився не скімлити й не гавкати. І ще багато чого навчився Майкл за ті години в стюардовому товаристві. Доутрі виявив, що він уже розуміє й виконує прості накази — такі, як «іди сюди», «назад», «ляж», «устань», — і почав навчати його складніших — «ляж на койці», «йди під койку», «принеси один черевик», «принеси два черевики». Зовсім легко, майже без зусиль, стюард навчив його за командою качатися, «служити», вдавати неживого, сидіти з люлькою в зубах і з капелюхом на голові й не тільки стояти, а навіть ходити на задніх лапах.

Далі він навчив Майкла наказів «не можна» й «можна». Поклавши на край койки, врівень з Майкловим писком спокусливий, пахучий шматочок м’яса або сиру, Доутрі просто казав: «Не можна». І Майкл не чіпав їжі, поки не дістане дозволу: «Можна». Доутрі міг, не давши дозволу, вийти з каюти на півгодини чи й на кілька годин і, вернувшись, заставав їжу цілою — а Майкл часом навіть спав собі в кутку, у головах у койки, де йому було приділено місце. Раз якось, ще на початку навчання, коли

Доутрі вийшов із каюти, а Майклів писок був за дюйм від заборонених ласощів, Квек, розпустувавшись, простяг до них руку, і Майкл умить позначив її гострими зубами.

Жодної з цих штук, що Майкл так радо робив для свого Стюарда, він не зробив би для Квека, хоча той не був лихий і ніколи його не кривдив. Річ у тому, що Майкла змалечку привча-но розрізняти чорношкірих і білих. Чорношкірі завжди були підлеглі білим — принаймні ті, яких Майкл знав; і завжди вони були підозрілі, завжди готові на всякі каверзи, тому їх треба стерегти. А головний обов’язок кожного собаки — служити своєму білому богові, не спускаючи пильного ока з усіх чорношкірих, що трапляться поблизу.

Усе ж Майкл дозволяв Квекові слугувати йому — годувати, поїти тощо — спочатку лише тоді, коли стюард був на службі, а згодом і будь-коли. Бо він, хоч і не думавши про те, розумів: усе, що робить і дає йому Квек, насправді походить не від Квека, а від Квекового хазяїна, який є і Майкловим хазяїном. Та Квек зовсім не сердився на Майкла. Він сам ревно вболівав за добробут і вигоди свого володаря — того, що колись на острові Короля Вільгельма врятував його від двох прибитих скрухою власників здохлої свині, — і годив Майклові задля нього. Бачивши, як хазяїн дедалі дужче прихиляється серцем до Майкла, Квек і сам щиро вподобав собаку, став божествити його, як божествив усе, що належало стюардові: черевики, що їх він шма-рував ваксою, чи одежу, що її чистив щіткою, чи шість пляшок пива, що їх ставив щодня в льодовник для нього.

Власне, Квек не мав ані крихти панівного у своїй вдачі. Зате з Майкла був природжений аристократ. Майкл міг служити стюардові з любові, але до кучерявого тубільця ставився спогорда. Квекова натура була наскрізь рабська, а в Майклові рабського було не більше, ніж у тих північноамериканських індіанцях, що їх марно намагалися зробити рабами на кубинських плантаціях. Одначе в цьому не було ні Квекової провини, ні Майклової заслуги. Майклові дістались у спадок якості, що їх сторіччями суворо добирали люди в його породі, — лютість і вірність. А лютість і вірність укупі неминуче породжують гордість. А гордість не може існувати без честі, а честь — без самовладання.

Найбільше Майкове досягнення за перші дні науки в Доутрі було те, що він навчився рахувати до п’яти. Правда, незважаючи на його надзвичайну розумову обдарованість, це забрало багато годин. Бо Майкл мусив, по-перше, засвоїти слова — назви чисел; по-друге, навчитися зором і думкою відрізняти один предмет від двох, два від трьох і так далі, до п’яти; і, по-третє, — навчитись ототожнювати кількість предметів із числом, яке вимовляв Стюард.

Для навчання Доутрі вживав скачаних із паперу й зв’язаних ниткою кульок. Він закидав під койку п’ять кульок і наказував Майклові принести три. І Майкл приносив та клав йому в руку не дві, не чотири, а саме три кульки. А коли Доутрі кидав під койку три кульки й наказував принести чотири, Майкл приносив три, довго й марно шукав під койкою четвертої, тоді хвильку крутився й підстрибував перед стюардом, метляюча куцим хвостиком, ніби перепрошував, а нарешті виплигував на постіль і знаходив четверту кульку під подушкою або між укривалами.

Так само він міг рахувати й інші предмети. Він приносив скільки загадано — у межах п’яти — чи то черевиків, чи сорочок, чи подушок. І щодо математики різниця між Майклом та старим тубільцем у Тулагі, який рахував плитки тютюну п’ятірками, була менша, ніж різниця між тим-таки Майклом та Дегом Доутрі, що вмів множити й ділити великі числа. А ще більша відстань розділяла на щаблях математичної ієрархії Дега Доутрі й капітана Данкена, що провадив «Макамбо» за допомогою навігаційних обчислень. Та найбільша відстань була все ж таки між розумом капітана Данкена й розумом астронома, який креслив карти неба, запливав думкою між зорі на тисячі мільйонів миль і кидав окрушини своїх математичних знань капітанові Данкену, даючи йому змогу визначати місце перебування «Макамбо» в океані.

Тільки в одному Квек мав владу над Майклом. У Квека була дримба, і він, знудившись життям на «Макамбо» та рабством у стюарда, міг переноситись через простір і час на рідний острів Короля Вільгельма, беручи в зуби той нехитрий інструмент і пальцями видобуваючи з нього примітивні мелодії; у такі хвилини Майкл підспівував йому, чи то підвивав — хоч виття в нього було таке саме приємне, мелодійне, як і в Джеррі. Майкл зовсім не хотів вити, але структура його єства була така, що він мимохіть мусив реагувати на музику, як речовини реагують одна з одною в лабораторних дослідах.

Оскільки тим виттям він міг зрадити свою нелегальну присутність в стюардовій каюті, Квекові доводилося шукати втіхи в музиці на ґратах над