Читати книгу - "Коли ти поруч"

– Я ні на кого не ображаюся. Я почекаю.

– Дашо, я тут бачила назву на вашій лікарні. Там табличка висить з незрозумілим написом «хоспіс». Це так називається відділення для хворих на СНІД?

– Ти все правильно зрозуміла, мамо, – відповіла Даринка і міцніше обійняла матір.

Розділ 44

Відрадою в житті Даринки, як і раніше, залишалися літературні вечори. Здавалося, потік поетичних рядків, який лився з неї, був невичерпний. Тепер вона готувала тематичні вечори подовгу, ретельно риючись у книжках і своїх зошитах. Головне, треба було виключити зі збірок теми про неминучість смерті. Правда, один раз Даша потрапила, на її думку, в незручне становище. Того дня до неї в палату зайшла Маргарита Іллівна і застала Дашу за читанням.

– Я тобі ще поетичні збірки познаходили у нашій бібліотеці, – сказала жінка і поклала на тумбочку стос грубих книжок і зовсім тоненьких брошур. – Переглянь, може, що цікавеньке попадеться.

Маргарита Іллівна присіла на стілець. Вона зауважила, що після відвідин матері у дівчини часто були перепади настрою, як погода в березневі дні. То вона відчувала себе щасливою, то впадала в задуму і в смуток. Сьогодні у неї були сумні очі, й Маргарита Іллівна пішла до бібліотеки хоспісу і там власноруч нарила чималенько книг з віршами, бажаючи цим відвернути дівчину від сумних думок.

– Спасибі вам, – невесело посміхнулася Даша, вичавивши посмішку пристойності.

– Усе читаєш?

– Добираю потрібне. Сортуючи матеріал, доводиться все перечитувати. Те, що не повинні чути інші, я пропускаю через свою душу, наче крізь сито. Збігає чиста вода, лягає цілющим бальзамом на хворі душі людей, а мені у ситі залишаються камені, які боляче тиснуть на груди.

– Поділися цим болем зі мною – тобі стане легше.

– Ви так гадаєте?

– Я знаю, Дашо. Я прожила більше, ніж ти, і в мене багатший життєвий досвід. Почитай мені.

– Думаю, що цей біль треба залишити мені.

– Читай, Дашо, я готова слухати.

– Тоді не перебивайте мене і слухайте до кінця, – чи то сказала, чи то попросила Даша і почала читати з книжки, яку тримала прямо перед собою:

…А літа – як водограй:

Їм не зупиниться.

Вихлюпнулась через край

Літ моїх криниця.

– Дашо! Припини! – перервала її читання Маргарита Іллівна.

– Ні вже! Ви хотіли почути мій біль – слухайте до кінця, будьте мужні, – спокійно, але з дещо істеричною ноткою в голосі сказала дівчина і читала далі.

– Ну, навіщо ти так, Дашо?!

– Це не я, а Галина Сіра.

По краплині розіп’ють

Соловейки воду —

І на чистім дні знайдуть

Молодість та вроду.[9]

– Все! Дякуємо за увагу.

Даша з гіркою, іронічною посмішкою зробила кілька слабких, уривчастих оплесків.

– Даремно ти так, – тихо мовила Маргарита Іллівна і повільно підвелася, давши зрозуміти, що йде.

Даша опам’яталася. Їй стало ніяково і соромно за те, що думала тільки про себе, забувши, що Маргарита Іллівна теж тяжко хвора.

– Стривайте! – сказала Даринка. – Не йдіть, прошу вас.

Жінка зупинилася.

– Даруйте мені, будь ласка. Я дурна! Я несосвітенна дурепа, – сказала Даша, жалкуючи про зроблене.

– Не дай жорстокості пробратися в свою душу, – тихо, майже пошепки, як якесь заклинання, вимовила Маргарита Іллівна і додала: – Навіть зараз.

…Увечері чергові медсестри допомогли Даринці сісти в інвалідний візок і вивезла її у коридор, де всі вже чекали дівчину, щоб почитала їм вірші. Цього дня її згасаючий голос звучав тихіше, ніж колись, але оптимістичні нотки робили його ще чистішим, більш ніжним:

Іноді хочеться небувалого,

Іноді хочеться неможливого —

Щастя, як день у маю, тривалого

Кохання, як сад у цвіту, щасливого…

Даринка не робила зупинок, не оголошувала авторів. Один вірш зливався з іншим, утворюючи суцільну довгу пісню, і лився найчистішим звуком, пестячи слух змучених людей:

Коли тобі я вірю – цілий світ

Готова я леліять і голубить.

Здається, я збираюся в політ,

Коли ти шепчеш: «Будем разом, люба»…[10]

Голос дівчини лився по коридору, заглядав у найвіддаленіші палати, немов ніжна музика. І життя оточуючих її людей хоч на маленьку мить здавалось яскравішим і радіснішим…

Розділ 45

Тихою, щемливою, заспокійливою радістю наповнювалася душа Даші, коли вона писала листа Сергію та отримувала від нього відповіді. Він став їй вірним другом, якому можна довірити найпотаємніше. Вона, як і раніше, писала йому про все, але ні слова про свою хворобу. Сергій запропонував Даші написати про все своє життя, починаючи від усвідомленого сприйняття цього світу. І Даша писала. Спочатку про ранні спогади з дитинства, про брата Олександра, про подружку Свєтку, про маму і тата. Сергій, своєю чергою, розповідав їй про власне життя. Разом вони прожили дитинство, шкільні роки, першу закоханість, навчання, початок самостійного життя. Потім Даринка в своїх оповіданнях дійшла до моменту, коли вони з Льошкою поверталися від його батьків. Коли Даша підійшла до цього періоду своєї біографії, їй стало важко писати. Вона знову і знову подумки переживала ті хвилини душевного тріумфу, коли її всю розпирало від радості, коли світ здавався таким прекрасним, а майбутнє – втішним та безхмарним, якби… Якби не те фатальне перехрестя.

«У той день був жахливий туман, – набравшись духу, написала Даринка. – Було схоже, що хмари впали на землю, немов попереджаючи водіїв бути пильнішими та уважнішими на дорозі. Напевно, хтось цього дня збирався в дорогу, але через густий туману відклав свою поїздку. Йому на роду було написано уникнути небезпеки, а хтось інший не звернув ані найменшої уваги на пересторогу матінки-природи, покинувши поріг рідної домівки, щоб не повернутися назад уже ніколи або докорінно змінити все в житті, як я, наприклад. Але те, що це був фатальний день не тільки для мене, я тепер знаю точно».

Сергій: «Дашо, люба Даринко, як мені близькі і зрозумілі твої слова! Чи можеш ти собі уявити, що того дня, коли ми виїхали з Віталіною з Дніпропетровська з наміром відпочити в Карпатах, теж був страшний туман. Я багато років за кермом і знав, що в такий день небезпечно на шляхах, але вирішив, що туман зі сходом сонця розвіється».

Сергій замислився, випростався і сперся на спинку шкіряного обертового крісла. Після тієї аварії він, діставши травму хребта, не залишився інвалідом завдяки якійсь дівчині-медсестрі. Але й досі великі навантаження іноді нагадували ниючим болем про той нещасливий день. Зараз він