Читати книгу - "Червоний"

Так тривало до початку лютого нового вже року, коли морозяним вечором чергового вихідного Червоний непомітно для інших подав мені знак вийти.

Не дуже хотілося виходити з масного та кислого, але все ж таки теплого барачного повітря в північну пургу. Та Данило взагалі вперше після того пам’ятного листопадового дня відкликав саме мене. Пройшовши вздовж довгої стіни, ми зайшли за барак, де видавалося трошки затишніше, і там я побачив ще невеличкий гурт людей.

Дні о цій порі року були зовсім короткими, сутеніло рано, до того ж табір замітало сніговою пургою мало не щовечора. Іноді снігові бурі не влягалися і під ранок, та це не заважало піднімати зеків на роботу. За мудрим спостереженням майора Абрамова, в шахти сніг не замітає. Проте саме в таку заметіль охорона намагалася вештатися табором рідше. Отже, це була чи не єдина зручна нагода зібратися гуртом за межами бараку, точно знаючи — зібрання уваги не приверне.

Підійшовши ближче, я розгледів, крім самого Червоного, одноокого литовця Томаса та незмінного супутника Червоного Лютого, що рідко коли тримався далеко від свого старшого. Навіть їхні нари тепер стояли поряд, хоча коли бандерівців завели до нашого бараку, вони вмощувалися, не як хотіли, а займали вільні місця. Трошки далі, біля протилежного кута стіни, примостився ще хтось, та я не міг розгледіти зі спини. Певно, це був хтось із бандерівців — він стояв на чатах, охороняючи невеличке зібрання.

— Довго говорити не будемо, тут усі вже все знають. — Червоний почав із місця, без передмови. — Тим більше, друже Віктор, довго ми взагалі тут збиратися не годні.

— Ну, кажи, — відповів я, нічого ще не розуміючи — просто, аби не мовчати.

— Ти на війні був. Танк водив, еге ж?

— Водив...

— До війни з технікою теж мав справу, так?

— Цікавився. Хотів інженером-механіком...

— Мало хто що хотів, — відмахнувся Червоний, чим навіть трохи роздратував. — Паровоз, наприклад, повести зможеш?

Запитання прозвучало так несподівано, що я вирішив — мені вчулося. Чи, що певніше, я не розчув чи не так зрозумів.

— Паровоз? Чому паровоз? Який паровоз?

— Звичайний. Не знаю, наскільки він схожий на танк чи трактор. Але, думаю, принцип дії такий самий. Приблизно... Якщо водив танк, запустиш і паровоз. Чи ні?

— Мабуть... Не пробував... Який паровоз, Червоний? Де паровоз?

— На станції, — спокійно відповів Данило.

— Залізниці, — уточнив Лютий, вступивши в розмову. — Вузькоколійка тягнеться звідси, на Воркуту, до станції.

— Туди стікаються всі вантажі з вугіллям. — Червоний говорив далі, ніби взяв від свого друга футбольний пас. — Туди ж, на станцію, приходять вагони з в’язнями. Далі етапи женуть сюди своїм ходом, і коли ми сюди йшли, мали можливість зрозуміти, як у разі чого повертатися.

— Ти хочеш... — Ось тепер я все зрозумів — і в мене дух перехопило, щойно усвідомив — я ж тепер у змові.

— Хочу, — твердо мовив Червоний. — Ми всі хочемо здобути собі волю. Мене дивує, що тисячі людей, котрі сидять тут, жодного разу не намагалися зробити те саме. Нас тут тисячі, Гуров. Набагато більше, ніж озброєних вояків, котрі нас стережуть.

— Ти хочеш тікати, — не знаючи, чого від мене чекають інші, я закінчив фразу, яку Данило не дав договорити.

— Неправда. — Умить відрізав він, глянувши на решту змовників та ніби заручаючись їхньою підтримкою. — Ми не тікаємо. Ми хочемо здобути волю. Повернути свободу, хіба не зрозуміло? Тікають злодії від обікрадених ними людей. Тікають убивці від заслуженої кари. Тікають ті, хто нашкодив, хочу, Гуров, щоб ти це чітко й точно зрозумів. Нас тримають у неволі. Так само, як і тебе. Нехай ти вважаєш нас бандитами, ворогами комуністів, Бог із тобою. Але сам ти за що тут сидиш?

— Друже Остап, не агітуй цього москаля, — буркнув Лютий. — Не старайся. Або твої слова дійшли до нього, або ні.

— Авжеж, — погодився Червоний. — Зрештою, можеш сидіти тут і далі. Скільки тобі залишилося? Десять років, одинадцять? Чи думаєш досидіти, поки добра влада не оголосить амністію? Далі що? Воркута, поселення, обмеження в правах? Я не збираюся ані чекати, поки Сталін мене помилує, ані сидіти тут та гнити в шахті. Треба вириватися на волю.

— Як? — не стримався я.

— Оце вже краще, — ламаною російською вставив одноокий Томас. — Уже думає.

— Я поясню, тільки слухай уважно та спробуй уявити собі всю схему. Малювати нема на чому, — проказав Червоний. — Буде так...

І в ту мить у мене зникли рештки сумнівів — оце його «буде» не залишало іншого варіанта розвитку подій: бо він так вирішив, отже, так і буде.

— Буде так: ми в призначений день нападемо на вартових та захопимо зброю. Потім, якщо діятимемо чітко, ліквідуємо табірну адміністрацію. — Червоний говорив так, наче йшлося про визначення обсягу якихось хатніх робіт. — Далі складніше. Та спробувати треба — тоді вийде. За табором — селище. Там — харчі, транспорт, казарма.

— Зброя, — уточнив одноокий Томас.

— Зброя, — підтвердив Червоний. — Нас півсотні набереться. Якщо діяти швидко й наскочити відразу, можна здобути все — автомати, машини, їжу. Далі — кидок на Воркуту. А там захоплюємо поїзд і їдемо залізкою до Ухти. Машини заганяємо на платформу.

Чим далі я слухав, тим менше чомусь сумнівався: буде саме так, на фронті частіше реалізуються максимально прості плани військових операцій.

— Звідти починаються дороги, — вів між тим Данило. — Можна пересуватися на машинах чи навіть пішки. Але так чи інакше, з Ухти більше можливостей кудись рвонути та скинути слід. А от із Воркути на волю один прямий шлях — залізниця. Є ще тайга, болота... У тайзі ми навряд чи довго протримаємося. Зими тут затяжні. Лишилося посадити когось на паровоз, із наших ніхто його з місця не зрушить. Усе, сам далі вирішуй.

12

Він замовк, і всі троє відразу посунули на мене з боків: чи то прикриваючи від поривчастого сніжного вітру, чи то погрожуючи — або погоджуйся, або не ображайся... На коротку мить я