Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

— Дуже добре, — погодився Гол ярд, і вони разом від’їхали.

Години за півтори після цього похмурий і знесилений Голярд увійшов до курильної кімнати й упав у крісло.

— Хіба ви не поїхали з Маккеєм у Річмонд? — здивувався я.

— Поїхав, — відповів він.

— Сталась якась пригода?

— Так.

Відповіді були надто вже скупі.

— Коляска перекинулась?

— Ні, тільки я.

Голярдові нерви й мова були виразно розладнані, отож бажані пояснення я одержав лише трохи згодом.

— До Патні було все гаразд, тільки раз зіткнулися з трамваєм, — почав він. — Потім стали вибиратись нагору, коли це раптом Маккей звернув за ріг. Ви знаєте, яка в нього манера завертати — через тротуар і бруківку й навпростець на ліхтарний стовп. Я цього чекав, але випустив з уваги саме те місце. А коли прийшов до тями, побачив, що сиджу серед дороги й з десяток бовдурів ви-тріщують на мене очі й щирять зуби.

При такій пригоді треба хоч кількох хвилин, щоб зміркувати, де ти й що сталося; коли ж я схопився на ноги, коляска вже була ген далеко. Я добрих чверть милі біг за нею й гукав на весь голос, а за мною мчала зграя хлопчаків і теж верещала щосили. Але все марно — мертвого, й то було б легше догукатись. Отож я сів у омнібус і повернувся назад.

— Якби їм хоч крихту здорового глузду, вони б зрозуміли, що сталося, — докінчив Голярд. — Адже коляска зразу поїхала швидше. Я ж бо не пір'їна.

Він сказав, що піде додому, бо таки добряче забився. Я порадив йому взяти кеб, проте він волів іти пішки.

Увечері я зустрів Маккея в театрі Сент-Джеймс. Була прем'єра, і він робив малюнки для «Графіка».

— О, а я тебе хотів бачити! — вигукнув він, підходячи ближче. — Слухай, возив я сьогодні в Річмонд Голярда чи ні?

— Возив, — сказав я.

— Ось і Ліна теж такої думки, — розгублено зауважив він. — Але слово честі: коли ми під'їхали до «Дому королеви», його в колясці не було.

— Звісно, що не було. Ти ж загубив його в Патні.

— Загубив у Патні?! — повторив він. — А я й не помітив.

— Зате він помітив. Спитай його. Він поділиться враженнями.

Всі казали, що Маккей зроду-віку не одружиться: де ж би хто подумав, що він спроможний запам’ятати відразу й день, і церкву, й дівчину! Та навіть як він і дійде до вівтаря, то забуде, навіщо прийшов, уявить, що він весільний батько, й віддасть наречену заміж за власного дружбу. Голярд гадав, що Маккей давно вже одружений і тільки забув про це. Я, зі свого боку, був упевнений, що як він і жениться, то забуде про це зараз же на другий день.

Але ми всі помилялись. Як не дивно, а весілля відбулося, і якщо Голярд мав рацію (а це зовсім не виключене), слід було чекати ускладнень. Що ж до моїх власних побоювань, то від них не лишилося й сліду, тільки-но я побачив його дружину. Це була мила й весела жіночка, однак зовсім не з тих, що дозволяють забути про себе.

Побралися вони навесні, і відтоді ми з ним не бачились. Якось, вертаючись із Шотландії, я зупинився на кілька днів у Скарборо. Після вечері я накинув плащ і пішов прогулятись. Сіявся дощ, але місячне перебування в Шотландії зробило мене байдужим до англійської погоди, і, крім того, мені хотілося побути на свіжому повітрі. Вітер віяв просто в обличчя, і я насилу ступав берегом. Раптом у темряві натикаюсь на якогось чоловіка, що скорчився під стіною курзалу, аби хоч трохи сховатись від негоди.

Я сподівався вже почути з його уст лайку, але він, мабуть, був занадто пригнічений і змучений, щоб виявляти обурення.

— Перепрошую, — сказав я, — я вас не завважив.

Незнайомий аж підскочив при цих моїх словах.

— Друзяко, це ти? — закричав він.

— Маккей! — вигукнув я.

— Боже, зроду я ще так не радів, когось зустрівши! — сказав він і щосили став трясти мені руку, мало не відриваючи її.

— Але що в дідька ти тут робиш? — здивувався я. — Ти ж мокрий як хлющ!

На ньому були тенісні штани й легка сорочка.

— Це правда. Але хто б його подумав, що піде дощ! Ранок був такий погожий.

Мене взяв острах, чи не потьмарився від утоми його розум.

— Чого ж ти не йдеш додому?

— Не можу. Я не знаю куди. Адресу забув. Ради бога, відведи мене куди-небудь і дай попоїсти. Я страх зголоднів.

— У тебе зовсім немає грошей? — спитав я, коли ми повернули до готелю.

— Ані пенса. Ми з дружиною прибули з Йорка під одинадцяту. Речі лишили на вокзалі й пішли шукати помешкання. А коли влаштувались, я передягся й вийшов прогулятись. І ще попередив Мод, що повернуся до першої, обідати. Такий з мене йолоп — адреси ж я не взяв і не запам’ятав, в який бік пішов.

Це жах, — вів він далі.— Я навіть не уявляю, як її тепер знайти. Думав, може, вона вийде ввечері погуляти біля курзалу, і від шостої години стовбичив там біля входу. Я не мав навіть трьох пенсів, щоб увійти всередину.

— І ти не звернув уваги, яка то була вулиця або який вигляд мав будинок? — розпитував я.

— Ні. Я в усьому поклався на Мод і ні про що не клопотався.

— А в пансіони ти не пробував заходити?

— Де там не пробував! — гірко відказав він. — Увесь день я стукався скрізь й питав, чи не живе тут місіс Маккей. Здебільшого мені навіть не відповідали, а просто зачиняли перед носом двері. Я звернувся до полісмена, думав знайти якусь пораду, а цей бевзь тільки зареготав мені в лице. Мене взяла така злість, що я підбив йому око й мусив дати драла. Тепер мене, мабуть, розшукують… Пішов я в ресторан, — похмуро мовив він далі,— спробував попросити біфштекс у борг. Але хазяйка заявила, що вже чула цю байку, і в усіх на очах витурила мене. Коли б не ти, я б, мабуть, утопився.

Передягшись і повечерявши, він трошки заспокоївся, хоч становище його й справді таки було серйозне. Постійне їхнє помешкання замкнене, жінчина рідня виїхала за кордон. Не було людини, через яку він міг би передати їй листа, а вона повідомити його про себе. Хто зна, чи судилося їм ще раз зустрітися в цьому світі!

Він, безперечно, любив свою дружину, непокоївся про неї, дуже хотів її розшукати, а проте я щось не помічав, щоб він аж