Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

Тереза весь час гладить Кареніна по голові, що спокійно відпочиває в неї на колінах. А сама подумки говорить приблизно так: нема ніякої заслуги в тому, що ти добре ставишся до іншої людини. Терезо, ти повинна ввічливо ставитися до своїх односельців, бо інакше не могла б жити в селі. І навіть до Томаша ти повинна ставитися любовно, бо Томаш тобі потрібний. Ми ніколи не зможемо визначити з упевненістю, наскільки наше ставлення до інших людей є результатом наших почуттів — любові, неприязні, добросердя чи злості — й наскільки воно зумовлене рівновагою сил між нами і ними.

Щира доброта людини у всій її чистоті й свободі може проявитися лише до того, хто не має ніякої сили. Справжнє моральне випробування людства, те найголовніше випробування (сховане так глибоко, що його важко помітити) полягає у ставленні людства до тих, кого віддали на його волю: до тварин. І тут людина зазнає повного краху, такого краху, з якого випливають і всі інші.

Одна з теличок підійшла до Терези, зупинилась і довго дивилася на неї великими брунатними очима. Тереза знала її. Називала її Маркетою. Тереза охоче придумала б імена всім своїм теличкам, але не могла. Їх було надто багато. Колись давно, ще років сорок тому, всі корови в цьому селі мали імена.

(А оскільки ім’я — це знак душі, то можна сказати, що, всупереч Декарту, вони її мали.) Але потім села перетворили на великі кооперативні фабрики, і корови проживали все своє життя на двох квадратних метрах корівника. Відтоді вони не мають імен, ставши «machine animatae». Світ погодився з Декартом.

У мене ввесь час перед очима Тереза: як вона сидить на пеньку, гладить Кареніна по голові й думає про крах людства. В цю хвилину пригадується мені інша картина: Ніцше виходить зі свого готелю в Турині. Він бачить перед собою коня і кучера, який б’є його батогом. Ніцше підходить до коня, на очах у кучера обнімає його за шию і плаче.

Це було 1889 року, коли Ніцше теж був уже далекий від світу людей. Іншими словами: саме тоді в нього проявилася його душевна недуга. Але саме тому, здається мені, його жест має далекосяжний смисл. Ніцше прийшов просити у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (тобто його розлад із людством) почалося в ту хвилину, коли він заплакав над конем.

І це той Ніцше, якого я люблю так само, як люблю Терезу, на колінах у якої лежить голова смертельно хворого собаки. Я бачу їх поряд: обоє сходять із дороги, по якій людство, «пан і володар природи», маршем простує вперед.

 3

Каренін породив два рогалики і одну бджолу. Він здивовано дивився на своє незвичайне потомство. Рогалики поводилися спокійно, зате бджола хилиталася, мов п’яна, а тоді злетіла в повітря і зникла.

Це був сон, який снився Терезі. Прокинувшись, вона відразу ж розповіла його Томашеві, і вони обоє пробували знайти в ньому якусь утіху; це сон перетворив хворобу Кареніна на вагітність, а драму народження на щось смішне і водночас ніжне: на два рогалики й одну бджолу.

У душі її знову спалахнула нелогічна надія. Вона встала, вдяглася. І тут, у селі, її день починався з того, що вона йшла до крамниці купити молока, хліба, рогаликів. Та коли цього разу вона покликала Кареніна, щоб ішов із нею, він ледве підняв голову. Це вперше він відмовився взяти участь в обряді, якого раніше сам беззастережно домагався.

Отже, Тереза пішла сама. «А де ж Каренін?» — запитала продавщиця, котра загодя приготувала для нього рогалик. Сьогодні Тереза понесла його у своїй сумці сама. Ще у дверях вона витягла рогалика й показала його Кареніну. Хотіла, щоб він сам підійшов по нього. Але Каренін лежав не рухаючись.

Томаш бачив, що Тереза засмутилася. Він узяв рогалика до рота і став навкарачки навпроти Кареніна. Потім поволі почав наближатися до нього.

Каренін дивився на нього, і здалося, в очах у нього спалахнув вогник зацікавлення, але він не підвівся. Томаш упритул наблизив обличчя до його морди. Навіть не ворухнувши тілом, пес узяв у пащу частину рогалика, яка стирчала у Томаша з рота. Томаш відпустив рогалика, щоб він увесь дістався Каренінові.

Потім, усе ще навкарачки, він позадкував, утягнув голову в плечі й загарчав, удаючи, що хоче боротися за рогалик. І тоді пес відповів хазяїнові гарчанням. Нарешті! Це було саме те, чого вони чекали! Кареніну захотілося гратись! Каренін ще має бажання жити!

Це гарчання було усмішкою Кареніна, і їм хотілося, щоб ця усмішка протрималась якомога довше. І тому Томаш знову поповз до собаки навкарачки і схопив зубами шмат рогалика, який стирчав у нього в пащі. Їхні голови тепер були зовсім поряд. Томаш відчував запах собачого віддиху, і його обличчя лоскотали довгі шерстинки, які стирчали довкола Каренінової морди. Пес іще раз загарчав і смикнув пащею. В кожного в зубах лишилося по половинці рогалика. Тут Каренін припустився старої помилки: він випустив свій шматок рогалика і спробував хапонути ту частину, яку тримав у роті його господар. Як траплялося й раніше, він забув, що Томаш не собака і що в нього є руки. Томаш, не випускаючи рогалика з рота, підняв упущену на підлогу половинку.

— Томаше,— гукнула Тереза,— не забирай у нього рогалика!

Томаш кинув обидві половинки на підлогу перед Кареніним, і той умить проковтнув одну, а другу демонстративно довго тримав у пащі, хизуючись перед подружжям своєю перемогою.

Вони дивились на нього і казали собі, що Каренін усміхається і що поки він усміхається, в нього ще є привід жити, хоч він і приречений на смерть.

Втім, наступного дня їм здалося, що стан його покращився. Вони пообідали. О цій порі в них обох лишалася година вільного часу, і вони ходили з Кареніним на прогулянку. Він знав про це і завжди неспокійно крутився довкола них. Однак цього разу, коли Тереза взяла в руку повідець і ошийник, він лише довго дивився на них, навіть не поворухнувшись. Вони стояли перед ним і намагалися бути (заради нього) веселими, щоб хоч трохи підбадьорити його. Лише трохи згодом, ніби змилостивившись над ними, він доплигав до них на трьох ногах і дозволив надіти на себе ошийника.

— Терезо,— сказав Томаш,— я знаю, як ти останнім часом ненавидиш фотоапарат. Але сьогодні візьми