Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Ой, та невже ж ви така жорстока? А я саме хотів спитати, чи будете ви сьогодні в своїй рожевій сукні, — не вгавав Адольф.

— Про що це ви тут? — запитала гарненька і жвава квартеронка Роза, збігаючи східцями до кухні.

— Цей містер Сен-Клер такий нескромний!

— Слово честі, ні, — мовив Адольф. — Ось нехай і міс Роза скаже.

— Я знаю, який він зухвалець, — сказала Роза, сердито стрельнувши оченятами на Адольфа. — Він так мене завжди дратує!

— О дами, дами, моє серце напевне розірветься між вас двох! — промовив Адольф. — Одного ранку мене знайдуть на ліжку мертвого, і винні в тому будете ви.

— Ви тільки послухайте, що каже це жахливе створіння! — вигукнули обидві дами, заходячись сміхом.

— Ану вимітайтеся звідси, ви! Нема чого тут мені під ногами крутитись і дурниці плескати, — обізвалася Діна.

— Тітка Діна того така сердита, що не може піти на бал, — зауважила Роза.

— Ні до чого мені ваші мулатські бали, — сказала Діна. — Вихиляєтесь там одне перед одним і вдаєте з себе білих. А насправді, ви такі самі негритянки, як я.

— Тітка Діна щодня мастить помадою свої шорсткі крутики, щоб вони випростались, — мовила Джейн.

— А вони однаково крутики, — докинула Роза, зловтішно труснувши своїми шовковистими кучерями.

— Хоч крутики, хоч патли — чи не те саме волосся — озвалася Діна. — А ось нехай би хазяйка сказала, хто з нас більшого вартий — дві отакі, як ви, чи одна я. Ану забирайтеся звідси, панство задрипане, не муляйте мені очі!

Тут розмову перервало втручання одразу з двох боків. Зі сходів долинув невдоволений голос Сен-Клера, що запитав Адольфа, чи не думає він там ночувати з водою для гоління. Водночас із їдальні вийшла міс Офелія і сказала:

— Джейн, Розо, чого це ви тут байдикуєте? Ану йдіть на місце та беріться до шитва!

Тим часом наш приятель Том, що був у кухні при розмові із старою пекаревою служницею, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона почвалала геть, тихо стогнучи за кожним кроком. Зрештою вона поставила свій кошик на якийсь ганок і взялася поправляти стару вицвілу шаль, що була в неї на плечах.

— Давай я трохи понесу твій кошик, — співчутливо сказав Том.

— Чого б то? — озвалася жінка. — Не треба мені твоєї допомоги.

— Ти начебто хвора або щось із тобою не гаразд, — мовив Том.

— Ніяка я не хвора, — відрубала жінка.

— Якби я міг, — сказав Том, значливо дивлячись на неї, — якби я тільки міг тебе переконати щоб ти покинула пити. Хіба ти не знаєш, що це неминуча погибель?

— Я знаю, мені однаково горіти в пеклі, — понуро відказала жінка. — То нема чого про це балакати. Я бридка и погана, отож і втраплю прямісінько в пекло. Ой, тільки швидше б уже!

Том аж здригнувся від тих страшних слів, промовлених з похмурою пристрастю.

— Бідолашна! — мовив він. — А звідки ти родом?

— З Кентуккі. Тамтешній хазяїн тримав мене, щоб я родила й вигодовувала дітей, а коли вони трохи підростали, продавав їх. А тоді й мене продав торговцеві, а той перепродав теперішньому хазяїну.

— А чого ти стала так багато пити?

— Щоб приспати своє горе. Уже тут я народила ще одну дитину й думала, ще? сама її зрощу, бо мій хазяїн не торгує людьми. Яке було миле дитинча! Попервах і хазяйці воно начебто полюбилося, бо ніколи не кричало й було гарне та пухкеньке. А потім хазяйка заслабла, і я її доглядала й теж заразилася лихоманкою, і в мене пропало молоко. Дитина почала сохнути, а хазяйка й слухати не хотіла, щоб купити їй молока. Казала, що я любісінько можу годувати її тим, що їдять усі. А дитинча все сохло й кричало, кричало день і ніч, аж поки стало мов трісочка, і хазяйка від нього зовсім очманіла й казала, що то просто напасті. Казала, нехай би воно швидше померло, й не дозволяла мені бути при ньому ночами, бо, мовляв, через нього я не сплю й від того стаю ні на що не годна. Вона звеліла мені ночувати в її кімнаті, а дитинча я мусила залишати в комірчині на горищі, і одної ночі воно задихнулось там од крику, на смерть задихнулось От відтоді я й п’ю, бо той крик дотепер лящить у мене в вухах! П’ю і завжди питиму! Хазяїн каже, що буду я горіти за це в пеклі, а я йому — що мені вже й тут справжнісіньке пекло!

Вона знов застогнала, підняла на голову свій кошик і понуро почвалала геть.

Засмучений Том рушив назад. У дворі він побачив маленьку Єву. На голові в неї був вінок з тубероз, очі радісно блищали.

— А, Томе! От добре, що ти прийшов! Тато дозволив, щоб ти запріг коників і покатав мене в новій колясці, — мовила вона, схопивши його за руку. — Ой, що це з тобою, Томе? Ти такий невеселий…

— Не гаразд мені, панночко Єво, — сумно відказав Том. — Але коників я зараз запряжу.

— Ні, скажи мені, Томе, що таке. Я бачила, ти розмовляв із сердитою старою Прю.

Том простими й зворушливими словами розповів їй історію старої жінки. Єва не скрикнула, не здивувалась, не заплакала, як то зробила б інша дитина. Вона лиш поблідла на личку, і очі їй затьмарила глибока тінь. Згорнувши руки на грудях, дівчинка тяжко зітхнула.

Розділ XIX

Враження та висновки міс Офелії (продовження)

— Томе, не треба запрягати коників. Я не хочу кататися, — сказала вона.

— Чому, панночко Єво?

— Ці речі западають мені в серце, — мовила Єва. — Так, западають у серце, — серйозно проказала вона знов. — Я не хочу нікуди їхати, — і, повернувшись, пішла в дім.

Минуло кілька днів, і замість старої Прю хліб принесла інша жінка. Міс Офелія саме була в кухні.

— А що таке з Прю? — спитала Діна.

— Прю більше не ходитиме, — Загадково відказала жінка.

— Чому? — здивувалася Діна. — Померла вона, чи що?

— Ми не знаємо до пуття. Вона в коморі, — сказала жінка, позирнувши на міс Офелію.

Коли міс Офелія купила хлібців, Діна пройшла за жінкою до дверей.

— То що ж там усе-таки сталося з Прю? — запитала вона.

Жінці самій кортіло про все розповісти і, трохи повагавшись, вона тихо й таємниче промовила:

— Ну гаразд. Тільки ти нікому не кажи. Прю знову напилася, і