Читати книгу - "Заручені"

class="p1">— Іди собі спати, бідний Грізо, тобі так потрібен відпочинок. Бідолаха Грізо! В роботі цілісінький день, в роботі півночі, не кажучи вже про ризик потрапити в руки селян, дістати звинувачення у викраденні чесної жінки на додаток до тих, які вже тяжіли над тобою,— і зустріти такий прийом з мого боку! Але що вдієш, люди нерідко ось так і розплачуються. Проте в цьому випадку ти зможеш побачити, що іноді відплата, якщо й не відразу, то все ж рано чи пізно настигає й на цьому світі. А тепер іди спати,— може, настане день, коли ти даси нам в руки інший доказ цього, але вже більш гідний уваги.

Назавтра вранці, коли дон Родріго встав, Грізо вже вирушив у справах. Дон Родріго відразу ж розшукав графа Аттіліо, який при його появі скривив гримасу й насмішкувато крикнув йому:

— Сан-Мартіно!

— Не знаю, що й сказати вам,— відповів, підходячи до нього, дон Родріго,— я заплачу заклад, але не це мене хвилює. Я не говорив вам нічого, бо, признаюся, розраховував сьогодні вранці примусити вас замовкнути. А втім... досить... Тепер я вам розповім усе.

— Тут не обійшлося без того, щоб чернець стромив носа,— сказав кузен, вислухавши все з набагато більшою серйозністю, ніж можна було сподіватися від такого базіки.— Оцього ченця,— провадив він,— з його манерою прикидатися простаком і з його дурними міркуваннями я вважаю хитрим лисом і шахраєм. А ось ви не звірились на мене, приховавши, які дурниці він приходив тоді молоти вам.

Дон Родріго переказав свою розмову з падре Крістофоро.

— І ви все це стерпіли? — вигукнув граф Аттіліо.— Ви дозволили йому спокійнісінько піти?

— А ви б хотіли, щоб я підняв проти себе всіх капуцинів Італії?

— Не знаю,— відказав граф Аттіліо,— чи зміг би я пам'ятати в таку хвилину про існування в світі інших капуцинів, крім цього нахаби. Невже, дотримуючись усіх осторог, так важко знайти спосіб домогтися сатисфакції від якогось капуцина? Треба вміти вчасно виявити щедрість до цілої корпорації, а потім уже можна й безкарно всипати одному з її членів. Ну та годі: він вислизнув від найбільш підходящої для нього покари, тож тепер я візьмуся за нього і, щоб повтішатися, навчу його, як говорити з нашим братом.

— Глядіть, тільки не нашкодьте мені!

— Ну, цього разу покладіться на мене, і я зроблю вам послугу як родич і друг.

— А що саме ви задумали?

— Іще не знаю. Але вже напевно удружу. Я подумаю про це... Дядечко-граф, член Таємної ради,— ось хто повинен зробити мені послугу. Любий мій дядечко-граф! Ото вже я потішаюся щоразу, коли вдається примусити його попрацювати на мене,— його, цього спритника високого польоту! Післязавтра я буду в Мілані, і так або інак нашому ченцеві перепаде на горіхи.

Тим часом подано сніданок, за яким і далі точилася розмова про таку важливу справу. Граф Аттіліо говорив про неї досить невимушено і хоча ставився до неї так, як того вимагала його дружба з кузеном і їхня спільна фамільна честь,— згідно з тими поняттями, які були в нього щодо дружби й честі,— проте часом він не міг утриматися й посміювався в вуса з такої «удачі» кузена. А дон Родріго, безпосередньо зацікавлений у справі, доти потай розраховуючи здійснити ризикований захід і з тріском провалившись, був у полоні ще сильніших пристрастей і важких думок.

— Гарненькі ж плітки поширять тепер ці голодранці по всьому околу! — говорив він.— А мені, зрештою, яке діло? Правосуддя? Плював я на нього. Доказів немає ніяких. А якби й були — мені однаково наплювати! Про всяк випадок я сьогодні вранці наказав попередити старосту, щоб він не подумав доповідати подеста про те, що сталося. Нічого не буде, тільки поповзуть усякі плітки — ось що мене злить, а надто те, що з мене так нахабно посміялися.

— Ви зробили все, як треба, — відповів граф Аттіліо.— Оцей ваш подеста — справжній бовдур, порожня довбешка, не подеста, а зануда... втім, він чоловік благородний, розуміє свій обов'язок. І саме коли доводиться мати справу з такими людьми, треба старатися не ставити їх у важке становище. Якщо який-небудь негідник староста доповість, то подеста, попри всю свою прихильність до нас, усе ж, звісно, буде змушений...

— А ви,— з деяким роздратуванням урвав його дон Родріго,— ви мені псуєте всю справу своєю манерою вічно в усьому йому суперечити, уривати його, а при нагоді навіть висміювати. Справді, якого дідька! Чому подеста не може бути в чомусь упертим ослом, якщо в іншому він благородний чоловік?

— Знаєте що, кузене,— сказав, глянувши на нього з подивом, граф Аттіліо,— я починаю запідозрювати, що ви трошки злякалися. Ви починаєте сприймати серйозно навіть подеста.

— Дозвольте, а хіба не ви самі сказали, що з ним треба рахуватися?

— Атож, сказав,— і якщо йдеться про серйозну справу, то я вам покажу, що я не хлопчисько. Ви знаєте, яка в мене велика рішучість допомогти вам. Я можу власною персоною відвідати синьйора подеста. Як ви гадаєте, чи буде він задоволений такою честю? І я ладен дати йому говорити цілих півгодини про графа-герцога й про нашого синьйора кастеллана — іспанця, й погоджуватися з ним у всьому, хоч хай він навіть меле явні дурниці. А потім я вкину слівце про дядечка-графа, члена Таємної ради; адже ви знаєте, яке враження отакі слівця вчиняють на синьйора подеста. Бо ж, зрештою, він більше потребує нашого заступництва, ніж ви — його потурання. Справді, я піду до нього, і ви побачите — він зробиться до вас іще доброприхильнішим, ніж досі.

Висловивши ці міркування, граф Аттіліо вирядився на полювання, а дон Родріго й далі з тривогою дожидав повернення Грізо. Нарешті, коли настав час обідати, той прийшов з доповіддю.

Переполох минулої ночі був такий бурхливий, а зникнення трьох чоловік із невеликого села — подією такою надзвичайною, що пошуки як через старанність, так і з цікавості, природно, мали стати завзятими й упертими; з другого боку, надто вже багато було людей, які дещо знали, і ці люди навряд чи погодились би мовчати. Тільки-но Перпетуя показувалась у дверях, як хто-небудь одразу чіплявся до неї з розпитами про те, хто ж ото так налякав її хазяїна, і Перпетуя, пригадуючи всі обставини справи й збагнувши врешті, що то ж, по суті, Аньєзе пошила її в дурні, впадала від цієї підступності в таке шаленство, якому неодмінно потрібно було дати вихід. Не те щоб вона стала жалітися перед першим