Читати книгу - "Останній заколот"

Сама згадка про Сибір кинула в холод — його кохана дочка в Сибіру, де місце тільки каторжникам…

Іван Іванович повільно допив чай, чемно подякував. Фрося нагадала, що ввечері буде плов; Іван Іванович подумав, що з іншим зятем він би вихилив під плов по добрячій чарці, й рішення утвердилося: поки не пізно, слід кінчати… Звичайно, не він сам, є багато засобів, і найвірніший з них — гроші. Хай цей червоний полковник заперечує силу їх, дурна дівка підтакує, треба тільки знати, кому й скільки заплатити…

Раптом Іван Іванович відчув, що йому тисне чобіт. І чого б це, подумав, ніколи не тиснув, а може, зімліли пальці? Поворушив ними, втягнувши ногу, та неприємне відчуття не минало; Іван Іванович трохи зсунув чобіт з ноги, й відразу полегшало. Дурниця, а псує людині настрій… І навіть більше, ніж Фросине повідомлення про від’їзд у Москву. Чому ж так: то — велика неприємність, а чобіт — дрібниця, просто невдало загорнув онучу…

Ні, вирішив, про чобіт він забуде через хвилину, а про Фросю думатиме завжди…

Нараз пекуча думка вразила Івана Івановича: адже дочка вже зрадила його, вирішивши їхати з цим полковим дженджуром у далеку кацапську Москву, але одразу вибачив їй: ще дурне й недосвідчене, захлинули почуття, а жінки часто керуються лише почуттями. Фрося ще не знає: любов минає значно швидше, піж того хочеться…

Іван Іванович пристукнув підбором і підвівся: нехай його неприємності закінчаться, як з цим клятим чоботом: вже начебто й не тисне…

До вечора лишалося ще багато часу — Іван Іванович нарешті перемотав онучу й подався до ресторану. Виявилося, дуже вчасно, бо в коморі за Гольдройзовою кімнатою хропів на кушетці кур’єр від Длугопольського. Йона Янкелевич устиг нагодувати його й вже збирався кликати компаньйона, бо кур’єр увечері мав вертатися у Трощу, а отамана цікавило, чи дізнався Тимченко про маневри кавполку.

Іван Іванович розбудив кур’єра, з радістю впізнавши старого знайомого: гарний вояк — Микита Чміль, рішучий, сміливий, з твердою рукою. Кажуть, це він власноручно застрелив у Краснопіллі голову, й Іван Іванович ніскільки не засуджував його.

Микита протер очі, посміхнувся Тимченкові й запитав:

— Є щось нове?

— А у вас?

— Чекаємо на ваші повідомлення, добродію.

— Новин не маю.

— Нема, то й нема, — не дуже зажурився Микита. — Отаман хоче на Уланів наскочити, то просив обстановку розвідати. До суботи.

— Спробую. — Іван Іванович сів на кушетку поруч з Чмелем і запитав: — Хочеш, Микито, заробити?

— Хто грошей цурається? Хіба дурень…

— Ти не дурень, Микито, й задумав я справу… Гарну справу, й отаман буде вельми потішений. Та й взагалі для всього нашого зрушення…

— Для зрушення ми завжді готові… Але ж ви щось казали про гроші…

— Золотом пахне, Микито.

— Чого ж тягнете, добродію?

— Треба одного прикінчити, червоного більшовика й вашого найпершого ворога.

— Комісара?

— Командира червоного кавполку.

Очі в Микити вирячились.

— Однак, подейкують, він ваш зять. Тому й попереджаєте нас…

— Оце й погано, Микито, що подейкують… Сьогодні один бовкне, завтра ще хтось: от і дізнаються, звідки роги ростуть, а нам це зовсім ні до чого, навпаки, треба ховати кінці у воду.

— Я хіба заперечую: треба, то й треба…

— Чув я, тверду руку маєш, от і подумав: цього червоного командира тільки ти й можеш покласти.

— Зможу, — погодився Чміль, — але ж як до нього підступитися?

— Допоможу.

— Тоді й розмов нема.

— Ми з тобою, Микито, засідку влаштуємо. Разом я з тим командиром мешкаю, коли він з дому вийде, й стрелиш.

Чміль подумав і заперечив:

— Ні, добродію, мені ще своя голова дорога. Почують постріл, зчинять тривогу, а як я з міста виберуся? То зараз на возі, потихеньку до найближчого хутора, а там уже верхи, там уже спробуй наздогнати!.. Коли ж у місті тривога, перекриють усі виїзди — не втечеге.

— А ти краще подумай, Микито, — для чого одразу тікати? Гольдройз тебе у своїх євреїв переховає, день — два пересидиш, поки все вгамується, поки поховають товариша червоного полковника, й паняй до отамана…

— Але ж казали: золото… Певно, допік вам зятьок, шановний? — реготнув неприємно. — Скільки ж заплатите? Бо, звичайно, небезпечно, головою ризикуватиму.

— Добре заплачу: десять золотих червінців.

— Десять червінців?.. За комполку?..

— А задурно не хочеш? Якщо отаман накаже!

— Отаман у нас не дуже-то й дурний, добродію, і вірними людьми не розкидається.

— Добре, Микито, буде тобі двадцять червінців.

— Ото вже розмова, добродію. Я б, чесно, й менше взяв, якби ви того командира з міста витягли. Коли б знаття, де саме буде, можна засідку влаштувати й кулеметною чергою різонути. Бо я до кулемета призвичаєний.

— Ну й дурний ти, Микито. Червоні що, кулеметів не мають? Або наздоженуть і шаблями порубають. А тут тихесенько пукнув з нагана — і все…

— Тихесенько не пукнеш, тихесенько тільки в калюжу бзднути можна. А ще люди очі мають, почують, побачать, а мені вулицями відходити треба, у вас не переховаєшся.

— У мене ніяк не можна, Микито: все одно, що самому голову під сокиру підставити.

— А я маю підставляти?

— То ж за двадцять червінців, Микито!

— І коли ж це влаштуємо, добродію?

— Ти до Трощі сьогодні?

— Отаман чекає.

— Передаси отаманові: Іван Іванович просив тебе відпустити на понеділок. Тільки не кажи, про що ми з тобою домовились. Боюсь, отаман заперечуватиме: йому моє родичання з тим червоним командиром вигідне.

— Ще й як! — кивнув Чміль. — Але ж і мені двадцять червінців не завадять.

— Тож не барися, Микито, у понеділок чекатиму на тебе. Вночі виїдь, аби на сході сонця побачилися. Чи під вечір приїзди. Я тобі все покажу, де того червоного полковника чекати й куди тікати. Аби все чисто скінчилося, й ніхто на мене не подумав. Бандитська куля передчасно обірвала життя червоного героя! — додав з пафосом, начебто цитуючи газету.

22

Яновський переступив поріг будинку на Єлизаветинській з почуттям тривоги: зрештою, кому приємно, коли тебе викликають до ВДПУ? Щоправда, до гаража вранці завітав зовсім по схожий на чекіста молодик у модній блакитній сорочці й повідомив Олегові Даниловичу, що його хоче бачити сам товариш Горожанин —