Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » РАЙ.центр 📚 - Українською

Читати книгу - "РАЙ.центр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "РАЙ.центр" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 68
Перейти на сторінку:
просто зараз.

— Мій завод, сподіваюсь, залишать у спокої? — запитав.

— А у тебе там був завод? — вишкірився Перепечай. — Треба було думати, коли пішов секретарку заспокоювати, та так заспокоїв, що та копита відкинула.

Коноваленко пополотнів. Розгублено знизав плечима, мовляв,

як же так… Сердюк не витримав — зайшовся нервовим

сміхом. Значить, Перепечай і на Ростика щось має?

— Федоре Федоровичу… Але ж… — усе ще не вірив Коноваленко, чіплявся за цукрозавод.

— Слухайте і запам'ятовуйте, — підвищив голос Перепечай.

— Ви забуваєте про той райцентр. Назавжди. Більше — жодного руху, або сильно пожалкуєте. Не заважайте серйозним справам серйозних людей. Займіться чимось конструктивним, лобуряки! Глядіть, може, й вас запросять до участі, якщо я поклопочу…

Сердюк вже ледь втримувався, аби не вчепитися Перепечаєві у горлянку.

— Віддайте свідчення секретарки, а потім ми подумаємо… над вашими пропозиціями.

— Стиць! — презирливо скривився Перепечай. — Ідіть і працюйте!

Сердюк і Коноваленко — очі в стіл. Щелепи ходором.

Перепечай відірвав зад від стільця, штовхонув стіл набитим черевом — задзеленчали склянки, перекинулася пляшка з мінералкою, на Сердюка й Коноваленка — хлюп! Перепечай засміявся, пішов до виходу.

— Замовте, хлопці, печеню з косулі, — плюнув через плече.

— Попустить…

Уже до порога дійшов. Зупинився. На колишніх комсомольських функціонерів глянув.

— З вас могорич… За вчасну пораду.

Сердюк і Коноваленко озирнулися в нервовому синхроні.

— З тебе, Ростиславе, чверть земель, за які у Криму воюєш. Не віддаси — взагалі нічого не отримаєш. А ти, Вовчику, щоби просто зараз знайшов Женю, вибачився, додому повернув. Зрозумів?

Сердюк аж зубами рипнув.

— А може, вам ще грошей підкинути? Я би по кишенях порився…

— Чув, деревину карпатську продаватимеш… — вів далі Перепечай. — Половину грошей — мені, другу половину Жені віддаси. Питання є?

Питань не було.

Перепечай грюкнув дверима. У порожній залі ресторану заклякли Сердюк і Коноваленко.

Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози колишнього другого, а потім першого секретаря обкому партії. Обоє знали — Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав, йому, старому козлу, мабуть, крім проносного, від життя вже нічого не треба.

— Скоріш за все, старе падло, злигався з урядовими… — Сердюк глухо.

Коноваленко вхопив його за руку.

— Не тут!

Вийшли з ресторану — на порожній галявинці перед «Мисливцем» тільки їхні автівки без водіїв.

— Їдь за мною, — видушив з себе Сердюк. Кипить. Не помітив — а Роми Шиллєра нема.

За десять хвилин зупинилися на узбіччі траси біля розчищеного місця відпочинку з двома дерев'яними лавками та альтанкою. Вийшли з автівок.

— Ну, привіт, Вово… — похмуро сказав Коноваленко.

— Як живеш, Ростику? — Сердюка раптом затопило морем спогадів.

Коноваленко, мабуть, теж із тих хвиль:

— Отож і воно. Молодими були… Дурними… Треба було валити Перепечая… Він, падло, і з могили буде нас на ціпку водити.

— Звідки у нього Соньчині свідчення? Що за фіґня?..

— Наказав, щоби я приніс йому чистий аркуш з її підписом.

— А, знайома схема.

— Вово… Нам потрібен той папірець…

— Погано ти цю падлу знаєш. — Сердюк пішов до дерев'яної лави, упав на неї, поглядом у траву. А Ростик марку тримає. Не сичить, не сіпається. Може, покінчити з війною?

Коноваленко усівся поруч із Сердюком, і вони години зо дві городи городили, намагаючись знайти вихід з кута, у який загнав їх старий Перепечай. Поодинокі грибники, що йшли з лісу до траси з повними кошиками, здивовано роздивлялися двох немолодих чоловіків у дорогих костюмах, що гілками малювали на піску якісь схеми, тихо, але завзято у чомусь переконували один одного, замовкали, коли помічали людей, проводжали їх ворожими поглядами і з натхненням поверталися до спору.

— Якщо старий думає, що так легко може нас завалити, він глибоко помиляється, — підвів риску Сердюк, коли сонце сіло і креслення на піску втратили будь-який сенс. — Ми теж недарма життя прожили. Так, Ростику?

— Вово, я дні за два з'ясую, що за люди поклали око на мій район, — почав Коноваленко.

— На наш район, — нагадав Сердюк.

— Домовилися, — погодився Ростик.

Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце — шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів. Сердюк і Коноваленко домовилися діяти спільно.

Володимир Гнатович сів за кермо, рушив у бік столиці вже по темному. Зустрічні авто сліпили фарами, та хід думок не порушували. Усе би нічого… Усе би нічого, аби тільки дружина не була Перепечаєвою донькою і Перепечай не вимагав повернути її додому. Сволота! Одна згадка про гладку крикливу Женю вивела Сердюка з нестійкої рівноваги. Тепер зрозуміло, чому Макс рвонув з дому. Служниця знала про Женьчині витівки, могла розповісти Максу… Сволота, сволота! Як би її тихо позбутися?..

— Шиллєр! — врешті згадав. — А де Шиллєр?!

Набрав Ромин номер, слухав довгі гудки. Шиллєр не відповідав. Щось нове… Володимир Гнатович раптом зрозумів, що не побачив Рому, коли, розлючений, вискочив з ресторану. Біля «Мисливця» стояли тільки дві автівки. Знову набрав Ромин номер.

— Де ти, Шиллєре?! — жбурнув мобільний на сидіння.

Поганий день. Скоріше додому, випити чарку коньяку спокійно і зважено обдумати надскладну ситуацію… В'їхав у місто і… застряг у довжелезному заторі. Сотні людей у своїх автівках нервово чекали, поки звільненою від них, як від лушпиння, дорогою промчить розкішна іномарка з владними номерами. П'ять хвилин чекали. Шість. Сім…

— Суки!

Сердюку уривався терпець. Вчепився в кермо, вдивлявся у порожній відтинок траси — коли вже з'явиться небожитель, заради якого перекрили рух?! Якого біса він… вони всі… повинні відкладати свої справи заради… — істерика обірвалася і розбилася. Володимир Гнатович Сердюк приголомшено озирнувся на водіїв у заторі, наче ті могли би прочитати просту і страшну думку, що раптом виникла і застрягла у мізках. «Без Перепечая я повернуся туди, звідки прийшов, — у народні маси», — бац у тім'я. Жахнувся — невже?! Забув про затор, на вустах усмішка розгублена: невже всі його успіхи, капітали, вплив — тільки результат умілої багаторічної гри турботливого татка Перепечая? А сам?.. Сам Сердюк нічого не вартий?

Порожнім відтинком перекритої траси промчало дороге авто, затор зрушив, позаду автівки Сердюка засигналили — заснув, чи що?! Володимир Гнатович зосередився на дорозі — ще дужче закортіло скоріше потрапити додому. Випити чарку коньяку, проаналізувати приголомшливе відкриття: якщо його, як теля, все життя вів Перепечай, значить, він… він уб'є Перепечая! Не знамо як — власною самостійністю, незалежними рішеннями, ножем по горлу чи просто зайвою пігулкою, але уб'є. Володимира Сердюка пригинати не можна.

Уже під'їжджав до «Царського села», коли зателефонував друг Купа, незвично напружено повідомив:

— Модельєр нахабно

1 ... 63 64 65 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «РАЙ.центр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "РАЙ.центр"