Читати книгу - "Нескінченна історія"

Гінрек сів на свого вороного огира і кинувся услід за нею. Решта троє ли­царів запропонували Бастіянові їхати на нав’юченому му­лі, що віз на собі всі припаси. Він якось-то вмостився у сід­лі, панове лицарі також позаскакували на своїх коней у ро­зкішній збруї і клусом - Бастіян їхав останнім - рушили через ліс. Тварина, на якій він сидів, - як виявилося, стара мулиця, - відставала все більше і більше, отож Бастіян про­бував її легенько підігнати. Однак замість того, щоби побіг­ти швидше, мулиця взагалі зупинилася, повернула до ньо­го голову і сказала:

- Не підганяй мене, пане, тому що я відстала навмис­не.

- Чому? - здивувався Бастіян.

- Тому що я знаю, хто ти, пане.

- Звідки ти знаєш?

- Якщо бути лише наполовину віслюком, як от я, а не цілковитим ослом, як дехто, такі речі просто відчуваєш. Навіть коні - і ті щось зауважили. Нічого не кажи мені, па­не. Я була б щасливою, якби могла розповісти своїм дітям і внукам, що везла на своїй спині Рятівника Фантазії і що найпершою його привітала. Але, на жаль, у мулів не буває дітей.

- Як тебе звати? - запитав Бастіян.

- їха, пане.

- Послухай-но, їхо, зроби таку ласку і не псуй мені приємності: наразі не розповідай нікому того, що ти про мене знаєш. Гаразд?

- Залюбки, пане.

І мулиця побігла швидше, щоби наздогнати решту по­дорожніх.

Тим часом товариство зупинилося на узліссі: вони че­кали на Бастіяна. Всі зачаровано дивилися на Срібне Місто Амарґант, яке палахкотіло внизу, осяяне соням ним про­мінням. Узлісся було на невеличкій височині і з цього міс­ця відкривався чудовий краєвид: велике озеро, з водою майже бузкового кольору, зусібіч оточені кручами, порос­лими лісом. А посеред того озера розкинулося Срібне Місто Амарґант. Усі великі будинки у цьому місті стояли на ко­раблях, житла трохи менші - на барках і човнах, а палаци - на широких баржах. І до того ж усі будівлі й усі кораблі бу­ли зі щирого срібла, тонкої роботи, вишукано і коштовно оздоблені. Вікна і двері палаців, філігранні башточки і бал­кони - все вражало розмаїттям і такою чарівливою красою, що це місто не мало собі рівних у цілій Фантазії. На озері туди-сюди сновигали невеликі суденця, які перевозили лю­дей і берега до міста - і навпаки. Отож, і Герой Гінрек з усім своїм товариством поквапився до причалу, де на них уже чекав срібний човен із дивовижно вигнутим носом. У цей човен умістилося ціле їхнє товариство, і навіть коні й му­лиця.

Доки човен плив через озеро, Бастіян довідався від пе­ревізника, до речі, вбраного в одяг зі срібної парчі, що буз­ково-синя вода озера така солона і гірка, що роз’їдає будь- які матеріали, - усе, крім срібла. Озеро називалося Мургу, або ж Озером Сліз. Ще за незапам’ятних часів місто Амар­ґант розташували посеред озера, щоби захистити його від напасників. Кожен, хто захотів би дістатися до міста на де­рев’яних чи залізних кораблях або човнах, був приречений на загибель, тому що бузково-синя вода озера миттю роз’їдала корпус судна, і вороги гинули. Але тепер Срібне Місто Амарґант залишалося на воді ще й з іншої причини. Річ у тім, що його мешканцям подобалося час від часу мі­няти місцями будинки і палаци, пересувати площі, заново прокладати вулиці. Якщо, скажімо, заприятелювали або ж породичалися дві сім’ї, що мешкали на різних кінцях міс­та, вони могли поставити свої срібні кораблі один коло од­ного - і в такий спосіб стати найближчими сусідами. При­нагідно також зауважимо, що тутешнє срібло було металом особливого ґатунку: воно відрізнялось від будь-якого іншо­го срібла у Фантазії не тільки надзвичайною міцністю, але й тим, що було неймовірно гнучким і пластичним, а відтак чудово піддавалося обробці.

Бастіян залюбки слухав би перевізника далі, але човен причалив, і йому та його супутникам довелося висідати.

Спочатку вони заходилися шукати місце для нічлігу, собі та своїм тваринам. Виявилося, що це не так-то й легко, бо Амарґант просто-таки окупували подорожні які звіду­сіль зійшлися і з’їхалися сюди на турнір. Врешті-решт Бас­тіян та його нові знайомі знайшли кімнати в якійсь господі.

Ведучи мулицю до конюшні, Бастіян прошепоти їй на вухо:

- Не забудь, що ти мені пообіцяла, їхо. Скоро знову по­бачимося.

їха кивнула.

Тоді Бастіян пояснив своїм супутникам, що не хоче бу­ти настирливим і обтяжувати їх своїм товариством а відтак радо піде у місто сам - пооглядати Амарґант, поблукати його вуличками.

Подякувавши лицарям і дамі за миле і приємне товари­ство, він попрощався з ними. Бастіянові кортіло розшукати Атрею.

Великі та малі кораблі сполучалися між собою місточ­ками і трапами - подекуди такими вузенькими і хисткими, що ними вдавалося пройти лише поодинці, але були й інші - широкі, як вулиці, й там юрмився натовп. Були тут і ви­гнуті дугою містки, і криті переходи з дашками, а каналами поміж палацами сновигали сотні срібних гондол. Одначе всюди, хоч де би ти стояв, скрізь під ногами відчувалося легеньке похитування, і це похитування постійно нагаду­вало, що Амарґант є плавучим містом, що його споруджено на воді.

Місто, здавалося, вже насилу вміщало клекітливі тлу­ми* (* юрби) гостей - такі строкаті й такі багатоманітні, що на те, аби їх описати, знадобилася б ціла окрема книжка. Амар- ґантян у натовпі розпізнати було дуже легко, бо всі вони носили одяг зі срібної парчі, такий самий розкішний, як і Бастіянів плащ. Волосся у мешканців нього міста було срі­бне, всі вони були високі та показні, а їхні очі були такого ж бузково-синього кольору, як і води Мургу - Озера Сліз. На­томість прибульці зазвичай вродою не відзначалися. Могу­тні тіла велетнів прикрашали мацюпусінькі голівки, які на їхніх могутніх плечах здавалися маленькими, наче яблуч­ка. Де-не-де вулицями прошмигували безсоромні та нахаб­ні на вигляд нічні гульвіси, траплялися і похмурі самітни- ки-привиди; вистачало одного-єдиного погляду, аби затя­мити, що таким краще не переходити дорогу. Були тут і ма­хлярі з меткими очками і спритними рученятами, і батяри, що ступали розмашисто і сягнисто, випускаючи з носа і з рота клуби диму. В’юнко, немов живі дзиґи, крутилися пройдисвіти і шахраї, дибали, поскрипуючи на сучкуватих ногах, лісовики, причому декотрі з них носили на плечах важкі дубові палиці. Якось-то Бастіян угледів навіть скеле- гриза з зубиськами, наче залізні зубила. Той ішов - і сріб­ний місток аж вгинався під його вагою. Та перш ніж Басті­ян встиг запитати чи його ім’я, бува, не Пйорнрахцарк, скелегриз уже загубився у натовпі.

Нарешті Бастіян дістався до середмістя. Саме тут мав відбуватися турнір. Зрештою,