Читати книгу - "Трудівники моря"

Найдивовижніший стрімчак Дуврської групи скель називається «Людиною». Він існує й досі. В минулому столітті вибалки, заблукавши в морі й прибившись до нього, знайшли на його вершині людський труп. Біля тіла покійного валялася ціла купа випорожнених черепашок. Людина з корабля, який розбився об ці скелі, знайшла тут пристановище. Якийсь час вона тут жила, живлячись молюсками, поки не вмерла. Ось чому скеля має назву «Людина».

Пустизна цих вод — моторошна. Шум — і німота. Те, що тут діється, чуже роду людському. Зміст його нам невідомий. Одвічними пустельниками стоять Дуврські скелі. А довкола, де тільки кинеш оком, безкрає шумування хвиль.

У п'ятницю вранці, на другий день після відплиття «Тамоліпаса», Дюранда вирушила на Гернсей. Вона покинула Сен-Мало о дев'ятій годині.

Погода стояла ясна, туману не було; виходило на те, що старий капітан Жертре-Габуро нехотя збрехав.

Зайнятість сьєра Клюбена іншими справами рішуче вплинула на те, що він мало не випустив з уваги вантаж для пароплава. На борт було прийнято лише кілька тюків паризької галантереї для «модних» крамниць порту Сен-П'єр і три ящики для Гернсейської лікарні — один з господарським милом, другий з пачками свічок, а третій з французьким ременем на підошви та кордовським ременем найвищої якості. Дюранда везла назад ящик колотого цукру і три ящики квіткового чаю — їх не пропустила французька митниця. Сьєр Клюбен взяв на борт іще кілька биків. Їх досить недбало вантажили в трюми.

На пароплаві було шість пасажирів: один гернссець, два малоенські гуртоправи, «турист» (уже в той час входило в моду це слово), парижанин з дрібних буржуа, очевидно, комівояжер, і американець-місіонер.

Залога Дюранди, не рахуючи Клюбена, складалася з семи чоловік: стерничого, матроса-вугляра, матроса-теслі, кухаря, який в разі потреби виконував корабельну службу, двох кочегарів і юнги. Один із кочегарів був водночас і механіком. Кочегар-машиніст, дуже хоробрий і кмітливий голландський негр, який утік із цукрової плантації на річці Сурінаме, називався Енбранкамом. Негр Енбранкам знав машину і чудово нею керував. Цей чорношкірий біля печі, на думку обивателів, надавав Дюранді ще більш чортівського вигляду.

Стерничий, уродженець Джерсею і нащадок виходців з Котанте, називався Тангруйлем. Тангруйль походив з найчистокровнішої аристократії.

Найчистокровнішої в буквальному розумінні слова. Ла-Маншські острови, так само, як Англія, — країна ієрархічна. Там ще й тепер є касти. У кожної касти свої уявлення, якими вони відгороджуються від інших людей. Кастові передсуди — скрізь однакові, в Індії вони такі самі, як у Німеччині. Знатність роду завойовується мечем і втрачається в праці. Вона зберігається в неробстві. Нічого по робити — значить жити шляхетно; того, хто не працює, вшановують почестями. Ремесло призводить до падіння. Колись у Франції винятком із цього правила були тільки фабриканти скла; у випорожненні пляшок частково полягає слава знаті, тому й виробництво пляшок не вважалося безчестям. На Ла-Маншському архіпелазі так само, як і у Великобританії, хто хоче бути дворянином, повинен бути багатієм. Робітник не може бути джентльменом. А якщо і був колись, то перестане ним бути. Матрос, який походить від рицарів, що мали власний прапор, — тільки матрос. Років із тридцять тому на Оріньї прямий нащадок роду Горж, який мав би законне право на володіння маєтком Горж, якби воно не було конфісковане Філіппом-Августом, босоніж збирав на морському березі водорості. Один із Картре був візником на Серку. Мадемуазель де Велль, правнучка бальї Велля, першого судді на Гернсеї, була служницею в автора цих рядків. На Джерсеї живе продавець сукна, а на Гернсеї — чоботар, на прізвище Грюші, які називають себе Груші і твердять, що доводяться двоюрідними братами ватерлооського маршала[109]. У стародавніх церковних актах Кутанської єпархії є записи про дворянський рід Тангровілів, безперечно, споріднений з Тарканвілями, що на нижній Сені, тобто Монморансі. У XVI столітті Іоанн де Ерудвіль, зброєносець сіра де Тангровіля, носив за ним «його лати та інші обладунки». У травні 1371 року в Понторсоні на огляді, вчиненому Бертраном Дюгескленом, «пан Тангровіль виконував обов'язки молодшого рицаря». На Нормандських островах зубожілу людину зразу ж виводять із знаті. Для цього досить викривити вимову прізвища. Був Тангровіль, а став Тангруйль — от і все.

Саме таке трапилось зі стерничим Дюранди.

У порту Сен-П'єр, на площі Бордаж, живе торговець залізомоскательними виробами на прізвище Енгруйль; насправді ж він, певно, Енгровіль. За Людовіка Товстого[110] Енгровілі володіли трьома парафіями в окрузі валонського податного суду. Певен абат Триган скомпонував Історію нормандської церкви. Літописець Триган був священиком у маєтності Диговіль. Якби сеньйор Диговільський зубожів, то його стали б називати Дигуйлем.

Тангруйль, цей імовірний Танкарвіль і, можливо, навіть Монморансі, був наділений старовинною якістю дворянина, яка для стерничого була суттєвим ґанджем, — він любив випивати.

Сьєр Клюбен наполегливо відмовлявся його прогнати. Він поручився за нього перед месом Летьєрі.

Стерничий Тангруйль ніколи не покидав Дюранди й навіть спав на пароплаві. Коли напередодні від'їзду сьєр Клюбен досить пізно ввечері відвідав судно, Тангруйль уже хропів на своєму висячому тапчані.

Вночі Тангруйль проснувся. Така вже була у нього щоденна звичка. У кожного п'янички, який не володіє собою, є свій тайничок. Був він і в Тангруйля. Він називав його «камбузом». Секретний «камбуз» Тангруйля був у нижній частині трюму. Він влаштував його там тому, що навіть думка про його місцезнаходження могла б видатись неймовірною. Він був певен, що, крім нього, про криївку не знає ніхто. Як і всякий поборник тверезості, сьєр Клюбен