Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кілька років зими 📚 - Українською

Читати книгу - "Кілька років зими"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кілька років зими" автора Валентин Терлецький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 84
Перейти на сторінку:
і десь поруч — це дуже небезпечно. Треба вшиватися звідси якнайскоріше.

Вони оглянули машини, на яких приїхали найманці. Одна з них, на диво, була майже ціла, у другої були різні серйозні ушкодження, але двигун працював нормально. Гелій запропонував сісти до машин і від’їхати від небезпечного місця на якомога дальшу відстань, оскільки пішки вони далеко втекти не змогли б. Вони посадили Софію з дітьми до неушкодженої машини, за кермо якої сів Гелій. Іван та Григір переглянулися між собою.

Колись я пробував працювати шофером на овочевій базі, — непевно промовив Григір. — Надовго я там, звичайно, не затримався, але деякі навички водіння освоїв. Сподіваюсь, я зможу згадати, як це робиться… Боже, хоч би нікого не задавити.

Він сів за кермо другої машини і завів мотор. Машина різко смикнулася і одразу заглухла, та Григір все-таки потім проїхав кілька метрів, врізався в бархан, але якось розвернувся і знову під’їхав до друзів. Скрушно похитавши головою, Гелій зітхнув і почав збирати їхні речі, деяку зброю, їстівні припаси і теплий одяг. Іван опустив руки і стояв збоку, мляво споглядав за його діями. Софія помітила його апатію, вийшла з машини і взяла його за руку.

— Ви чого такий похнюплений?

— Не звертайте уваги, буває. Просто… цей чоловік, Блан, сказав мені вчора одну річ, про яку я завжди намагався не думати, проте якої я дуже боявся і яку сам від себе усіляко приховував… Моє життя було сповнене різних дурних і поганих речей. Я вічно ухилявся від випробувань, уникав можливих проблем, обходив гострі кути, намагався вберегти себе від будь-якої колотнечі та ймовірних тривог. Я хотів просто і тихо жити, нікому не заважаючи і не створюючи зайвих незручностей, але й сам волів залишатися у спокої. Писав, мріяв про славу і визнання, пишався своїм талантом, який сам собі вигадав, але, при цьому, майже нічого не робив задля успіху і самореалізації. Я покладався виключно на випадок, на долю, на щастя. А вони якось обходили мене стороною. Звичайно, були й у мене певні досягнення, але, чесно кажучи, я ніколи не радів їм по-справжньому, ніколи не дякував за них долі, а, навпаки, завжди нарікав на неї, завжди бажав більшого, заздрив успішнішим колегам. Я виношував озлоблення на життя, викохував гординю. Вони випалювали мене зсередини, гризли і підточували душу… Якраз у цей момент поруч зі мною з’явилася дивовижна жінка, яка невідь-чому повірила в мене, а потім і закохалася. Вона просто розчинилася в мені, жила лише моїм життям, стала моєю єдиною помічницею і вірним другом. Але я і тоді не помічав її самопожертви, точніше — не надавав цьому значущої ваги. Я сприйняв це як належне, як заслужену і просто необхідну допомогу — і все. Так минуло кілька років. Вона пропонувала мої твори видавцям, подавала їх на різні конкурси, вела мої офіційні сторінки в мережі. Коротше кажучи, вона взяла на себе всю ту щоденну невдячну роботу, яку, зазвичай, не бачать пересічні читачі, особливо, коли їхній кумир стає успішним і популярним. А я користався її добротою і любов’ю до мене, не помічав її страждань від моєї черствості й бездушшя. Бо, насправді, я не любив її. Принаймні так, як вона любила мене. Я її просто використовував. А потім мені запропонували видати «Фею…» — ту книгу, якою ви так захоплювалися. Видавцем була жінка, і я, мабуть, припав їй до душі. Вона поставила умову — або моя книга виходить великим накладом і за великий гонорар, а я, при цьому, позбуваюся своєї подруги, або… Або — нічого. Найстрашніше у всьому цьому те, що я навіть не вагався! Я просто витер ноги об ту, що любила мене найбільше у житті. Я прогнав її, і вона мовчки пішла, бо не хотіла ставати на заваді моїм планам. Книга вийшла, гонорар я отримав, із жінкою-видавцем я певний час мав стосунки. А та, що кохала мене, невдовзі загинула за дуже дивних обставин. І вона була вагітною... А потім сталося те, проти чого ми зараз намагаємося боротися. Все полетіло шкереберть однієї миті. Врешті я остаточно втратив віру. Я і зараз не здатен радіти по-справжньому, не можу очиститися від усього цього, не вмію насолоджуватися тим, що мені дано. Я, дійсно, нікчемна, слабка і некорисна людина, яка раптом колись вбила собі у голову, що може створювати потрібні комусь речі, може допомагати іншим і навіть може змінити на краще навколишній світ. Насправді, все це обман! Я лише злиденний, маленький, невпевнений у собі чоловік, який від розпачу і туги хапається за такі серйозні справи. Хто я такий, аби мріяти про це? Я схожий на відразливого хробака, який навіщось виповз зі своєї купи лайна і надумав злетіти у небо. І забув, що не маю крил.

— Не кажіть так, не ображайте себе даремно! Ви все зможете, ви досягнете своєї мети, обов’язково! Ви — талановита, щедро обдарована людина, добра, душевна, самовіддана і водночас безкорисна. Тому і ставите собі ці незручні запитання. Якби вам було байдуже, якби ви не хотіли щось змінити у собі і в світі, якби ви думали лише про власні потреби, ви не мордували б себе цими сумнівами і ваганнями. У вас є духовна сила, є бажання, є почуття. Вони лише притлумлені минулими невдачами, але це нормально! Вам потрібно знову повірити у себе. Тим більше, коли вас підтримують вірні друзі.

— Яких я теж не вартий. І вас… Вас! Я не маю права навіть дихати з вами одним повітрям, а не те, щоб… про щось там іще мріяти, чогось бажати… Я не достойний вас, і це правда. Жорстока й сумна правда!

— Як мені переконати вас, що ви помиляєтеся? Якби ви були не достойним, я б не стояла зараз поруч, не йшла б із вами у цю подорож, не ділила з вами небезпеку. Хіба це не доводить, що ви мені не байдужі? Ви… Ви дуже дорогий для мене… Я не знаю нікого іншого, хто був би мені дорожчим. Повірте — мені теж складно, бо я пережила багато горя і несправедливості, і я ще не розібралася у своїх теперішніх відчуттях, але я знаю напевно, що хочу бути поруч із вами. Принаймні у цій важкій і важливій подорожі.

— Спасибі вам за ці

1 ... 63 64 65 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кілька років зими"