Читати книгу - "Засвіти"

Заблискали на ранковому сонці сітчасті леза, закрутилися у веремії вершники, зацюкали з дзвоном шаблі, затупали, закрутилися, толочачи трави, коні, розходилися і зближалися в потугах молодики, то напираючи, то відтискаючи один, одного кінно, а Шуліка, видивляючись на те все, дорікав і хвалив, зупиняв і підганяв, реготав і гнівався, штурхав своєю кривою невмілих і переймав на себе бій, стьобав то одного, то другого нагайкою, зупиняв чи поправляв когось і знову наказував битися...

Стогнали наморочені тією крутаниною коні, боліли в молодиків з незвички руки, а сотник не давав спочину, кричав і гримав, благав, сварив і показував, і не один вершник сьогодні позаздрив тим із товаришів, що лишилися в Січі навчатися грамоти...

— Вище руку, Квочко! Скорше владай нею, вилупку. Вище! А, стонадцять кіп бісів тобі в ребра!.. Чого ти дозволяєш його шаблі сидіти весь час на твоїй? Діставай!.. Та не так же, не так!..— кричав Шуліка на молодика, що явно пасував у бою із Сірком.— Діставай у праве, у праве плече, дурню!.. Отак, так його!.. Що вона не володає в тебе, чи що, та рука анахтемська? Бий ще раз! Та не так же! — виходив із себе він, невдоволений шабельним герцем.— Подавай коня назад, коня назад, Квочко! Відбивай! Третій прямий, ударний... Тьху, нечиста сила в цьому собачому Сіркові!..— махнув навчитель рукою, сплюнувши.— І відкіля воно отаке взялося? — обізвався він ніби обізлено, дістаючи кисета і люльку.

Як блискавиці, схрещувалися у повітрі шаблі, миготіли, підлітаючи, і знову зустрічалися в скреготі і дзенькоті, і, хоч бій був не справжній, а лише наближений, серед вершників все більше появлялося заюшених, свіжообірваних та подряпаних. Буланий Сірків, ніби пригадавши давнину, кидався веверицею, зі стогоном ставав свічкою, присідав, здригаючись, здавав назад, то скакав вперед, вивертався в боки, маючи довгою пишною гривою на вітрі.

— Ану перепочиньте всі і ти, Квочко, хай я сам з цим окаянним Сірком спробую зітнутися,— збив утішливо Шуліка на тім’я шапку і поправив довгий вус.

Десь глибоко в душі Шуліка, крім навчительської задачі, ховав і втіху швидкої перемоги над суперником, і зразок вправності над менш вправним учнем, тому він підійшов навіть до свого білаша хвацько, так же хвацько скочив у сідло, неквапно поправив стремена на ногах, оглянув захопливу цікавість в очах молодиків, що оточили його чималим колом, і сказав:

— То що, Сірку, попробуємо?.. Дозволяю тобі не в жарт битися зі мною,— посміхнувся він.— Чи, може, ти зморився вже дуже?..

— Не зморився, пане сотнику... з честю попробую, як ваша ласка.

Хлопець натягнув поводи буланого, здав задом коня аж під пагорб, оглядаючи місцину, зміряв звіддалік грізного супротивника, і, відчувши холодок страху в грудях і затеплену розгубу на щоках та шкряботливу сухість в роті, облизав вуста, підібрав роздвоєні поводи і насторожено приготувався, відчувши, що хоч і трохи, але перепочив у отому приготуванні.

— Давай, синок! Почнемо! — сказав по-дружньому тепло сотник, трохи скособочившись у кульбаці.

— Починай, Сірку! — гукнули нетерпеливо хлопці з юрби.

— Ага, починай!..— глузливо повторив хтось.— Не встигнеш і підняти її, як випаде,— кепкував він.

Дзвінко брязнули у вітанні шаблі, обмінявшись скреготом, та таки одразу й задзвеніли, заспівали в скреготі, щораз швидше, нагайніше, гарячіше.

Іван таки скоро й відчув, як, може, після п’ятого десь чи десятого сильного і вдалого удару сотника у нього отерпла рука, не встигала вона вже нападати і лише при напрузі всієї сили відбивала шквальний град дужих Шулічиних ударів. А вони сипалися і сипалися один за одним, їй-богу, без кінця й краю. Не один смертельний дотик сотникової шаблюки уже відчув на собі Іван, зрозумівши, що той явно щадить його, але завзяття, що тепер, здавалося, аж потроїлося в ньому, тримало молодика, не давало змоги попросити у сотника миру, і він відбивався, помічаючи, як і грізний досі суперник, мабуть, слабіє в силі. «Тільки б не осоромитись... Тільки б...» — думав.

В слушну мить чи то вже сотникової втоми, чи легковаги навмисної, Іван різко крутнув буланого на місці, перехопив шаблю з правиці в ліву і кинувся вперед, як ошалілий, на розгубленого навчителя. Ота розгуба, хоч і миттєва, ота здивованість, яку Сірко піймав на льоту під кущистими бровами сотника, зразу піддала йому сили, а свіжість в руці, що стала раз по раз досягати супротивника, додавала ще й певності. Коли Шуліка, вдало вдарений, не зумів чи не встиг відвернутися від Іванової шаблі і поточився, відхиляючись, Сірко і зовсім осмілів.

«Не зазнавайся... Не спіши... не попадись на хитрість ніби ослабленого супротивника»,— пригадав він слова щирого Сабрі і розрахованими, більш обережними, ніж слід було б, ударами сипав і сипав, тепер явно наступаючи...

Затихли, як оніміли, причаєно молодики-друзі, спостерігаючи. Бій обернувся на користь Сірка, і вони захоплено стежили за поєдинком, і в кожного з них росла якась жалість до старого сотника і заздрість чи навіть озлоблива неприязнь до свого товариша-переможця. Чомусь кожен став бажати, щоб Іван якось здався Шуліці, а той, навпаки, нападав так уміло, що сотник ледь устигав, відступаючи білашем, захищатися, даремно вичікуючи і втоми учня, і моменту, в який би він зміг довести свою зверхність.

«Ну й заповзяте ж, окаянне!» — думав.

Довгенько тяглося для навчителя оте вичікування, а моменту все не траплялося, і сотник в ході поєдинку роздумував, напружуючи останні сили, відбиваючи удари, як вийти з цього і нежданого, і небезпечного становиська. Він піймав себе на тому, що втрачає віру в свою перемогу, і це ще збільшувало його острах, а з тим і силу. А удари Іванові сипалися градом: один, другий, п’ятий... Шуліка помітив, що Сірко