Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

— Ну що ж, — мовив Командир. — Думаю, що пропозиція заслуговує на увагу. Проголосуємо?

На табло засвітились лампочки червоного кольору: більшість відгукнулися схвально.

Невдовзі розсунулись вихідні двері шлюзової камери зорельота, і робот у маленькій космічній шлюпці полетів до Землі. Він приземлився в міському лісопарку. Замаскувавши свій літальний апарат, рушив туди, де рідшали дерева і виднілись асфальтові доріжки.

Незабаром робот-розвідник опинився у великому місті, так не схожому на маленькі тихі міста, освітлені променями Еліоли. Він ішов по просторих вулицях, переходив площі, на яких бабусі годували голубів. Повз нього мчали автобуси, вантажні та легкові автомобілі, але не машини, а люди найбільше цікавили його. Люди були різні — веселі й сумні, швидкі й повільні. Робот підійшов до яскраво розмальованого кіоска з табличкою “Газована вода”. Біля кіоска стояло багато людей. Робот подумав: “Мабуть, даремно їх так багато не стояло б. Отже, цей продукт їм дуже потрібний”. Він теж став у чергу й одержав склянку з рідиною, вкритою бульбашками. Випивши її, робот-розвідник зробив аналіз рідини. Одночасно ввімкнув органи рентгенозору і дослідив людину, яка стояла поруч. Через частки секунди він уже знав, що не помилився в своїх припущеннях: вода справді необхідна цій істоті, організм якої майже повністю складається з неї.

Потім робот рушив далі. Вийшов до торгового центру. На одній з крамниць побачив вивіску “Книжки”. З дверей крамниці на вулицю тяглася черга ще довша, ніж до кіоска з газованою водою. “Виходить, тут дають ще потрібніший предмет”, — подумав робот і став у чергу. Підійшовши до прилавка, він узяв книжку, яку брало більшість людей. На її обкладинці було написано “Казки”. Увімкнувши органи рентгенозору й аналізу і одержавши дані, робот розгубився. Йому нічого не лишалось, як просити поради в команди зорельота. Звідти йому звеліли негайно доставити предмет, який мав назву “Казки”.

— Так ось в якому вигляді вони здавна мріяли побачити пришельця! — сказав Командир, потрясаючи в повітрі прочитаною книжкою. — Ну що ж, славні молодці, як мовиться в цій книзі, будемо готуватися до зустрічі. Прошу розбирати ролі. У восьмий блок відтворювача закладіть зазначену програму, перевтільтесь і одержите необхідний реквізит.

— Чого задумався, чому зажурився, Іване-царевичу? — спитав Астронавігатора Бортфізик.

— А як же мені, братику, не журитись? Адже нема у мене коня золотогривого, — відповів Астронавігатор, увійшовши в роль.

— Не журися, буде і в нас килим-самоліт реактивний, — усміхнувся Бортфізик і трохи зіп’явся на щупальцях, щоб дотягнутися до потрібної клавіші на пульті.

Від зорельота відокремився рейсовий корабель незвичайної форми. З усіх боків звисали декоративні торочки, які ховали гравітаційні двигуни. Килим-самоліт приземлився на широкій тінистій алеї парку. Біля нього виріс натовп.

Командир — він з’явився у вигляді чарівника з широкою білою бородою — сказав:

— Здоровенькі були, люди добрі! Б’ємо вам чолом! Ми — космопілоти з далекої планети. Наші вчені перед прльотом нас напучували: “Щасливої дороги вам по всесвіту до славної планети Земля…”

Бабуся, яка підійшла із своїм онуком послухати, напівжартома-напівсерйозно сказала хлопчикові, показуючи на командирову бороду:

— Якщо вчасно не будеш митися і стригтися, то й у тебе виросте така борода.

Тим часом Командир утворив у повітрі зоряний глобус і показав на ньому пульсуючу яскраву зірочку:

— Оце наша зірка Еліола.

Дівчинка з іншою бабусею, на всякий випадок тримаючись за бабусину руку, виступила вперед і спитала:

— Ви артист цирку? Фокусник? Командир ласкаво всміхнувся і відповів:

— Ні… Швидше я добрий чарівник з далекої планети.

— У житті чарівників не буває, — розсудливо і серйозно сказала дівчинка. — Дітей дурити не можна.

Бабуся погладила її по голівці і вибачливо подивилася на Командира.

— Ви граєте чарівника у виставі для дітей “Казка оживає”? Адже з вами і фея, і Іван-царевич. Але ніяк не можу пригадати, з якого ви театру?

— Ми не артисти, а космопілоти, — відповів Командир і сердито смикнув себе за бороду.

— Тепер я впізнала вас! — радісно закричала якась дівчинка. — Ви виступаєте на естраді.

— Та ні ж бо, це театр “Малюк”, — заперечили їй.

— Центральний цирк, — впевнено сказав чоловік у спецівці.

— Дядю, дядю, — потягнувся до Командира якийсь малюк, — покажи фокус-мокус!

Командир важко зітхнув і віддав малюкові блискучі камінці із своєї рідної планети.

Поступово натовп почав розходитись, і зоряні пілоти лишилися самі. Командир скрушно знизав плечима:

— Мабуть, люди перестали вірити в свої ж мрії…

— А може, ми обрали невдалий час для контакту? — спитав Астронавігатор.

Але тут до них підбігли малюки. І вів їх той малюк, якому Командир подарував камінчики.

— Мерщій ходімо до нас на свято! — закричав він, і всі діти дружно підхопили: — Ходімо! Ходімо!

Зоряних пілотів привели до дитячого садочка. Малюки відразу ж потягли їх у коло, навчили співати, плескати в долоні, танцювати. Інопланетяни так розвеселилися, що до пізньої ночі катали дітей на килимі-самольоті.

— Ось і відбувся контакт, — сказав з набитим солодощами ротом Астрофізик.

— Правда, не такий, як ми чекали, — промовив Бортфізик. Його очі лукаво блищали.

В цей час до них підійшла молоденька вихователька і, ніяковіючи, попросила:

— Чи не погодитесь ви працювати у нас витівниками?..

Величезний диск вітрила, вже наповнений вітром, що гуляв у світовому безмежжі, напнув оснастку. За три хвилини почнуться перегони, одначе Джон Мертон почувався вільніше, спокійніше, ніж будь-коли за весь минулий рік. Хай хоч що станеться після того, як Командор дасть стартовий сигнал, хай навіть “Діана” й не приведе до перемоги, — його заповітна мрія здійснилась. Присвятивши життя конструюванню кораблів для інших, зараз він сам поведе свій корабель.

— До старту лишилося дві хвилини, — оголосило радіо. — Прошу підтвердити готовність.

Один за одним озвалися всі капітани. Мертон упізнавав їх з голосу: одні бриніли напружено, інші спокійно — голоси його друзів і суперників. У всіх чотирьох населених світах не набереться й двадцяти чоловік, котрі вміють керувати сонячною яхтою, і всі вони були тут, на старті чи на борту кораблів супроводу, рухаючись по орбіті на відстані тридцяти п’яти тисяч кілометрів від екватора.

— Номер сьомий, “Діана”, до старту готовий.

— Відповіли всі, від першого до сьомого. — Голос, який долинав з суддівського катера, звучав незворушно. — Лишилась одна хвилина.

Мертон ледве розчув ці слова: востаннє перевіряв, чи добре напнуто оснастку. Стрілки всіх динамометрів нерухомі; величезне вітрило туго напнуте, його дзеркальна поверхня казково виблискує і міниться на сонці.

Не відчуваючи своєї ваги, Мертон