Читати книгу - "Червоно-чорне"

«Колись у нашій зоні сидів український діяч на прізвище Сорока... Він мав „бандерівський стандарт“ — 25 років... Авторитет Сороки поміж земляками був романтично-благоговійний: „Кращого за нього на зонах ніколи не було“, — розповідали через багато років після його смерті», — згадував Михайло Хейфец.

Михайло Сорока — людина, яка ввійшла в історію підпільного руху як «патріарх» в’язнів. Йому, випускнику факультету архітектури Празького університету, довелося виконати важливу місію — створення підпільної організаційної мережі ОУН в таборах. Він потрапив у табори ще за «перших совітів» — на початку 1940 року. Роки ув’язнення, які він провів під час війни виявились не марними. Коли в зони та табори почали саджати українських націоналістів, то Сорока був тією людиною, яка скріплювала та гуртувала український елемент. В 1947 році він створив підпільну організацію «ОУН-Північ» (або Заполярний Провід ОУН), яка уже з наступного року навела контакти з Україною. Головним завданням підпільної Організації було самоорганізувати в’язнів за умов можливої радянсько-американської війни (в’язничне підпілля творилось в час розпалу холодної війни), але практично було створено систему самозахисту в’язнів від свавілля кримінальних злочинців і таборової адміністрації.

В 1948 році закінчується термін ув’язнення Михайла Сороки. У Львові він відновлює контакти з підпіллям і вперше має змогу побачити свого сина. МДБ пильно стежило за Сорокою, а тому коротке перебування на Західній Україні закінчилось виселенням на Сибір. Після розконспірації кількох членів ОУН-Північ Сороку заарештовують та проводять жорстоке слідство. Результат допитів є таким, що серед небагатьох ув’язнених один під час слідства став повним інвалідом, двоє наклали на себе руки, один збожеволів і ще один помер.

15 вересня 1953 року військовий трибунал присудив Михайла Сороку за статтею 5 8-1-а, 58-10 КК РСФСР (зрада, антидержавна агітація, організація підпілля і підготовка до повстання) до розстрілу. 30 листопада цього ж року присуд був замінений на 25 років ув’язнення.

Михайло Сорока був одним із провідників Кінгріського повстання, а після драматичного його завершення більше не затримувався надовго в одному й тому ж таборі. Наглядачі добре бачили його організаційний хист і вміння об’єднувати навколо себе в’язнів. Колись він підрахував, що коли б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б півроку, а якщо додати всі кілометри — то можна було б опоясати земну кулю.

У першій половині 60-х кадебісти забирали Сороку з тюрми і протягом двох місяців возили до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зустрічі з сином та ріднею. Вдягали його в елегантний костюм і водили по театрах та наукових інститутах пропонували співпрацю. Це морально дошкуляло Сороці, та він вперто повертався у табір творити українське життя.

Про інтелігенцію, а також вагу Михайла Сороки у таборах свідчить й той факт, що про «патріарха» в’язнів з особливим пієтетом згадуватимуть російські в’язні єврейської національності — Хайфец, Шифрін, Радиґін.

«Михайло Сорока був дивною, незвичайною людиною. Дуже лагідний, дуже спокійний, дуже уважний до друзів. Дивною скромністю відзначалася ця людина. Ніколи ми не почули від нього слова „я“. Його дуже любили товариші недолі, ставилися до нього дуже щиро. Він завжди намагався бути таким непомітним, і це тим більше вражало, що ми знали про його велику, серйозну працю в українському підпіллі. Знали про його героїчне минуле і тому цінили його дивовижну скромність» (Авраам Шифрін).

16 червня 1971 року Михайло Сорока помирає після другого інфаркту, на 34-році ув’язнення.

«Я ніколи не сидів разом із покійним Михайлом Михайловичем Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, які мали можливість з ним спілкуватися. Серед них були різні люди: одні любили Україну, другі були до неї байдужі, треті ненавиділи її, але я не пам’ятаю нікого, хто б відважився говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлювалися про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту, проявити слабість. Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, достойно, як державний діяч. Своїм життям і своєю смертю він раз і на завжди дав відповідь моїм опонентам і скептикам. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінгтона, угорці, почувши ім’я Кошута, а євреї, почувши ім’я Герцля. Вічна йому пам’ять!».

«У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду. І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй почесть. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою. Я був у Владимирі шість із десяти років. Три