Читати книгу - "Світло Парижа"

— Розумієш, що хочу сказати. Краще не для задоволення. Краще, бо значуще. — Марджі провела пальцями по краю столу, поки не втрапила в щось липке, відвела від нього руки й поклала на коліна.

— Саме це я маю на увазі. Що може бути значущим за кохання? Що дурного в Єлені й Парисі з Трої? В Ромео і Джульєтті? Або в Орфеї та Евридиці? В Троїлі й Крессіді[78]?

— Думаю, нічого, — промовила Марджі. Коли Дороті висловлювалася таким чином, у цьому не було жодного сенсу. Вона ховала прочитане у щось важче (і нескінченно тупе), читала книжки в найдальших куточках бібліотеки, не ризикуючи принести додому, щоб не відчути осудження матері і сором, що охоплював, коли вона писала власне любовне оповідання. Яка різниця між оповіданнями, що писала вона, і тими, про які говорила Дороті, крім патини віків, що надавала їм пожовклого вигляду респектабельності? Що поганого в оповідях про сильні почуття, що має в собі чи не кожен з нас?

— Ну, — очі в Дороті розширилися, вона знов нахилилася вперед, — що робитимемо цього вечора? Ходімо до «Гаррі»? Чи до «Ротонди»[79]? Чи до «Зеллі»?

— Не заперечую. — Марджі здвигнула плечима. Вона ніколи не була у жодному з цих місць, де люди були п'яними, п'янішими, ніж у кав'ярні або навіть у барі.

— Де ти вже була? Ходімо туди, де ти ніколи не була.

— Навряд чи я була десь. Здебільшого у кав'ярнях. «Le Dome», «Дві Макаки». Ходила в «Ріц»[80], але бар було зачинено.

Очі Дороті розширилися, буцімто Марджі повідомила про щось скандальне. — Ти зовсім не бачила Парижа, — запротестувала вона. — Ходімо. Геть звідси. Нам треба стільки всього зробити.

На бульварі Монпарнас світло з блискучо-золотого полуденного перетворилося на вечірнє, сіре й лавандове, вибілені будинки, яких не торкнулася сувора рука Хаусманна[81], м'яко світилися. Дороті швидко йшла вулицею, Марджі позаду. Коли вони підійшли до потрібних дверей, Дороті почекала, поки Марджі її наздожене, потім узялася за ручку й відчинила їх, випустивши назовні галас, сміх і веселий передзвін келихів, і вони зайшли всередину. — Це «Дінго». Абсолютно всі сюди ходять. Ходімо.

Вона почала просуватися крізь натовп, Марджі йшла за нею. Здавалося, люди розступалися, пропускаючи їх уперед, а Марджі доводилося проштовхуватися, обережно, незграбно відштовхуючи людей, намагаючись не бути брутальною. — Pardon! — промовляла вона знов і знов, будучи цілковито впевненою, однак, що просувається крізь купу американців. — Pardon! — Нарешті вона пробилася крізь стиснуті тіла й побачила Дороті, що вже сиділа за столиком мало не на колінах в якогось хлопця, той в одній руці тримав цигарку, келих у другій, що заважало йому (на щастя, як підозрювала Марджі) торкнутися губами її шиї.

— Марджі, Марджі! — гукала Дороті, наче Марджі заблукала трагічно й надовго і от зараз її було щасливо віднайдено, а не була за кілька кроків трохи позаду неї. — Іди сюди, сідай з нами. Це Артуро, — показала вона на юнака, настільки зайнятого цілуванням її руки, що він зміг лише підвести брови у вітанні, — а ще П'єр, Ліла й Мімі. — Представила інших, що сиділи довкола столу, чоловіка й двох жінок. Одна з жінок пронизувала Дороті шаленим поглядом, Марджі підозрювала, що, поки не прийшла Дороті, тут відбувалося або відбувається любовне побачення. Ніхто не запропонував Марджі стілець.

— Я постою, — відповіла Марджі. Позаду неї пройшла дівчина з клубу. Як її звуть? Вона почувалася винною перед нею, поки дівчина глянула на неї так, наче вперше її бачить, мовби вони не сиділи разом за сніданком двічі цього тижня. Натомість Марджі зробила глибокий вдих і відвела очі.

Тієї самої миті хтось приніс тацю, повну напоїв, і Марджі взяла келих, який їй запропонували, хоч вона і не замовляла його, і не знала, що це. За столом Дороті з кавалером продовжували голубитись, інші дві жінки й чоловік розпочали драматичну бесіду, а Марджі потягувала напій, а потім стояла, ніяковіючи, з порожнім келихом у руці, і кожного разу, як хтось проходив повз неї ззаду, підштовхував її в спину. У залі було жарко, і їй насправді захотілось щось почитати. Біля стійки бару чоловік читав книгу, не переймаючись галасом довкола, і вона серйозно розмірковувала, чи не стати позаду нього й читати через його плече. Але книга, як побачила з обкладинки, була французькою. У старших класах вони читали про горбаня з «Собору Паризької Богоматері» в оригіналі, і вона по півгодини розбирала кожну з болісних сторінок.

Вона усе ще сумно дивилася на книжку в руках у чоловіка, коли раптом Дороті вистрибнула з-за столу: — Ходімо! Ми всі йдемо до Зеллі.

Усією групою, до якої по дорозі приєдналися ще двоє людей, вони вийшли з бару і зникли в темряві метро. Виринувши з нього, опинились на Монмартрі, горби піднімалися прямо над ними. Попри пізню годину, вулиці були пожвавлені, кав'ярні переповнені, люди в них розмовляли за пляшкою, на тротуарах важко було розминутися з парочками, що переходили від вечірки до вечірки, дехто співав і сміявся, наче був на демонстрації.