Читати книгу - "Темрява на світанку"

Коваль дістав з бардачка пачку «столичних» і дав її вартовому.

– Тримай.

Коли Коваль здав назад і розвернувся, вартовий помахав їм рукою.

– Щасливої дороги!

Степаняк ішов за Гуренком, Муратовим і Красіним. Муратов вів вузенькою, очищеною від снігу бетоновою стежкою з побіленими бордюрами.

– Не сходьте зі стежки, – усміхнувся він. – Там можуть бути міни.

Зараз Степаняк уже не був певний, чи є там міни насправді, чи це попередження – чергова дезінформація.

Стежка вела до одних металевих воріт у дротяній загорожі з витками колючого дроту вгорі. Гуренко відімкнув, і коли всі пройшли, знову замкнув їх. Підійшли стежкою до вкритого снігом пагорбу. Степаняк відступив убік, на вентиляційну решітку, щоб Гуренко міг підійти до жовтої металевої коробки, прикріпленої біля камуфляжного входу до бункера. Гуренко підняв з коробки телефонну трубку й сказав:

– Говорить підполковник Гуренко. Зі мною – полковник Муратов та двоє відвідувачів.

Він повернув червоне колесо в центрі дверей бункера й поштовхом відчинив двері.

– Командний центр.

Степаняк подумав, що на дверях бункера немає замка, а в дротяній загорожі обабіч воріт прохід міг зробити ножицями будь-хто протягом кількох секунд. Щоб проникнути до бункера, не потрібно батальйону спецназу, досить групи розвідників.

На погляд Степаняка, приміщення управління ракетою нагадувало чимось американські науково-фантастичні кінофільми 50-х років, лише в зеленому й сірому забарвленні замість чорно-білого. Металеві шафи та великі лампові приймачі займали майже всі стіни. Два пульти управління, один у центрі кімнати, а один у дальньому кінці, мали масивні вимикачі й кнопки. Над обома пультами були встановлені цифрові екрани, схожі на ті, що їх Степаняк бачив у педіатричному відділенні лікарні. Навіть телефони біля пультів менше впадали б у вічі в музеї, ніж тут, у приміщенні управління ядерною ракетою. Степаняк не бачив нічого, що нагадувало б сучасний комп’ютер: тут панувала більше електромагнітна технологія, ніж електронна. Чи могло це приміщення та подібні їм інші справді знищити західну цивілізацію?

Жилавий підстрижений йоржиком офіцер піднявся з місця за центральним пультом і відсалютував.

– Майор Ніколаєв, старший червоної зміни пускового загону, – сказав Гуренко, – і лейтенант Козлов – другий пусковий офіцер.

Енергійний молодик стояв струнко за пультом перед батальйонним прапором, золота зірка та золоті літери якого виділялися кольором серед одноманітного забарвлення приміщення.

Красін повторив свій інструктаж тутешнім двом офіцерам і додав:

– Невдовзі після того як підполковник Гуренко зателефонує звідси на Українське телебачення, подачу електроенергії до ваших пультів буде припинено. Не хвилюйтеся. Просто виконуйте вказівки підполковника.

Гуренко залишився в бункері. Коли Степаняк вийшов на холодне нічне повітря, почало вже сіріти. Якщо Коваль їхав за ними, він повинен, напевно, бути в зоні дії радіопередавача. Степаняк знову зробив спробу заговорити до Красіна.

– Полковнику, ваш інструктаж не відповів на моє запитання: чому Захід повинен бути стурбованим і підтримати наші дії, якщо Москва й досі контролює розблокування й пускові коди цих ракет?

Красін обернувся в його бік. В місячному світлі його бліде суворе обличчя під сірою папахою здавалося потворним.

– Лише Захід вірить у дієвість кодів, посланих з Москви, щоб запустити десяток ракет із Миколаєва. Всі, крім Гуренка, в ракетному батальйоні теж цьому вірять. Але ваш аналіз цілком вірний. Щоб залякати НАТО й одержати йото підтримку вторгненню в Україну, потрібно більше, ніж телефонний дзвінок Гуренка.

– Що саме?

Красін вишкірив зуби в посмішці, від якої дрож пробіг по спині Степаняка.

– Ідіть за полковником Муратовим. Ми вам покажемо.

У фургоні з вимкнутим двигуном було холодно. Мельник, аби зігріти руки, тер ними одна об одну. Операція вдалася: слова Красіна були почуті й записані на плівку у фургоні, припаркованому так, щоб його не було помітно з дороги. Мельник вимкнув магнітофон.

– Усе гаразд, поїхали, – сказав він. – Якнайшвидше до Києва.

– Чекайте! – Марія була приголомшена. – А як же Тарас?

– Він досвідчений агент, – сказав Мельник, – і зуміє про себе подбати.

«Не турбуйтеся, – сказав Степаняк, підморгнувши Марії, – все буде гаразд». Але Марія знала, як він боявся, тому міцно обняла його, поцілувала в губи й прошептала: «Дякую тобі, Тарасе. Хай береже тебе Бог». Їй хотілося б сказати більше. Ярослав тоді знову повторив, що Тарас там пробуде не більше як півгодини. Минуло вже понад сім годин.

– Але ж ми обіцяли йому, Ярославе! Ти обіцяв бути недалеко й допомогти, якщо виникне потреба.

– Марусю, моя Марусю, – намагався заспокоїти її Мельник. – Обставини змінилися.

– Я не твоя Маруся! Ти дав Тарасові слово!

– Ради Бога, будь дорослою, – різко сказав Мельник. – Як тільки почнеться вторгнення, Україна не матиме можливосте зупинити його. Подумай про все, що робив і за що страждав твій батько. Подумай про мільйони українців під російським ярмом. Це перша в історії реальна можливість для України стати незалежною державою. Ви готові ризикувати всім цим заради одного чоловіка, який усе своє життя зраджував Україну?

– Тарас змінився, – сказала Марія.

– Що ти пропонуєш? Атакувати і вчинити самогубство? Хто тоді попередить Захід про заплановане вторгнення?

– Ми дали йому слово, – наполягала Марія. – Він пішов до Красіна лише тому, що повірив нашому слову.

– Ми марнуємо час, – сказав Мельник. – Лесю, хочеш, я поведу машину?

Отець Танюк нахилився й вийняв ключ запалення.

– Ярославе, – сказав він, – зупинися й подумай, що ти робиш.

– Я знаю точно, що роблю, отче. Я намагаюся врятувати Українську державу.

– Ти хочеш бути подібним тим правителям, яких сам зневажаєш? Ти хочеш побудувати державу на обмані, таку, як був Радянський Союз? Дати слово й потім відступитися від нього лише тому, що, по-твоєму, це в національних інтересах?